Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

І дядько Юліус слухняно відімкнув шафу. Звідти видобулися Філле й Рулле, такі сердиті та впевнені, що дядько Юліус і панна Цап справді повірили, ніби вони з поліції.

— Кажете, поліція?.. — почав несміливо дядько Юліус. — Але ж без уніформи?

— Так, бо ми з таємної поліції, — пояснив Рулле.

— І прийшли спіймати он того, — Філле показав на Карлсона. — Він дуже небезпечний шпигун!

Панна Цап зареготала страшним сміхом.

— Шпигун? Оце? Ну, знаєте! Це ж один із шкільних товаришів Малого, плюгавий хлопчисько!

Карлсон зіскочив з ліжка.

— І до того ж найкращий у класі! — палко сказав він. — Атож! Бо я вмію ворушити вухами… і, звісно, додавати!

Однак Філле не повірив. Він наготував кайдани і загрозливо почав підступати до Карлсона. Карлсон боляче копнув його коротенькою ніжкою. Філле з серцем вилаявся й застрибав на одній нозі.

— Що, дістав синця? — вдоволено сказав Карлсон.

А Малий подумав, що злодії, мабуть, дістають багато синців. Одне око у Філле добре підпухло й геть посиніло. Так йому й треба, зрадів Малий. Хай не приходить сюди красти його власного Карлсона, щоб продати за десять тисяч крон. Кляті злодії! Малий бажав їм стільки синців, скільки може на них вміститися.

— Вони не з поліції, вони брешуть! — сказав він. — Я знаю, що вони злодії.

Дядько Юліус задумливо почухав потилицю.

— Дозвольте нам цю справу розплутати, — сказав він.

Він запропонував усім перейти до вітальні і там з’ясувати, чи Філле й Рулле злодії, чи ні.

Уже майже розвиднілося. Зірки на небі за вікном поблякли, починався новий день, і Малому найдужче хотілося піти собі лягти спати, замість сидіти тут і слухати брехню Філле й Рулле.

— Хіба ви не читали в газеті, що по Васастаді літає шпигун? — сказав Рулле, витягуючи з кишені газету.

Дядько Юліус прибрав гордовитого виразу.

— Не треба вірити тим нісенітницям, що пишуть газети, — сказав він. — Хоч я все-таки ще раз прочитаю. Стривайте, я візьму свої окуляри.

Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий.

— Нічого собі поліція! — обурився він. — Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.

Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.

— Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? — заявив Рулле.

— Ви не знаєте, що це образа честі! — додав Філле. — А за образу честі поліції замикають до в’язниці. Цього ви теж не знаєте?

Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.

— А моя торбинка з цукерками? — закричав він. — Хто її взяв?

Філле загрозливо підступив до нього.

— Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?

— Е ні, я ще не з’їхав з глузду! — правив своєї Карлсон. — Про образу честі я пам’ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.

Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсонові.

— Ось вона, я просто сховав її для тебе!

Тоді Філле глузливо засміявся:

— От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!

Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:

— Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.

Вона показала на Карлсона.

Той розсердився:

— Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?

Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.

— Адже злодії звичайно бувають обдерті, — сказала панна Цап, хоч зроду не бачила злодіїв.

Філле й Рулле дуже втішилися. Філле заявив, що він з самого початку помітив, яка вона розумна і незвичайна дама. Він, мовляв, радий, що має нагоду познайомитися з нею. Він навіть удався до дядька Юліуса по підтримку:

— Правда ж, яка вона ласкава? Ви теж такої думки?

Дядько Юліус, певне, досі про це не мав ніякої думки, але тепер мусив погодитися, і панна Цап соромливо опустила очі й спаленіла.

— Аякже, така ласкава, як гримуча змія, — пробурмотів Карлсон.

Він сидів поряд з Малим і їв карамельки, аж за вухами лящало. Та ось торбинка спорожніла, Карлсон підвівся й почав підстрибувати по кімнаті. Він підстрибував, немов граючись, проте весь час наближався до стільців, де сиділи Філле й Рулле, і врешті опинився в них поза спиною.

— Хотілося б ще не раз здибати таку ласкаву жінку, — провадив своєї Філле.

Панна Цап ще дужче почервоніла і знов опустила очі.

— Це все добре, ласкаві жінки й таке інше, — нетерпляче сказав дядько Юліус, — але я хотів би знати, де дівся мій годинник і гаманець?

Філле й Рулле ніби зовсім його не почули. Філле до того ж так захопився панною Цап, що більше ні на кого не зважав.

— Правда ж, Рулле, яка вона приємна? — стиха сказав він, але так, щоб панна Цап чула. — Прегарні очі… делікатний, чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися, еге ж, Рулле?

Раптом панна Цап підскочила на стільці й витріщила очі.

— Що? Що ви сказали?

Філле мало не збився з мови.

— Та я тільки сказав… — почав він, але панна Цап не дала йому докінчити.

— Ага, наскільки я розумію, ви Філіп, — мовила вона й усміхнулась.

«Майже так само моторошно, як матінка», — подумав Малий. Філле здивувався:

— Звідки ви знаєте? Ви чули про мене від когось?

Панна Цап сердито кивнула.

— Ще б пак не чула! О господи, певне, що чула! Тоді це, мабуть, Рудольф? — вона показала на Рулле.

— Так, але звідки ви знаєте? Може, в нас є спільні знайомі? — запитав Філле.

Він зрадів, і в очах його засвітилася надія.

Панна Цап так само сердито кивнула:

— Я думаю! Либонь, ви знаєте панну Фріду Цап із Фрейгатан? Вона ж бо має носа, що на нього за всякої години можна здатися, як і на мій, правда ж?

— Хоч ваш не такий, як делікатна картоплина, а скидається на гузкуватий огірок, — сказав Карлсон.

Мабуть, Філле все-таки не цікавився носами, бо вже не радів. Натомість здавалося, що він хотів би якнайшвидше втекти. І Рулле теж. Та ззаду стояв Карлсон. І раптом пролунав постріл, аж Філле й Рулле з ляку посхоплювалися з стільців.

— Не