Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен
Проте він помилився.
— Гайда в фашу! — просичав Філле, і не встиг Малий отямитись, як злодії зникли в його шафі.
Тепер заворушився Карлсон. Спритно, мов їжак, він подріботів до шафи й замкнув її на ключ. Тоді так само спритно подріботів назад під ліжко. Наступної миті до кімнати зайшла панна Цап, майже як свята Лучія, в білій сорочці і з свічкою в руці.
Малий збагнув, що вона коло ліжка, бо побачив коло себе її пальці і водночас почув десь над головою суворий голос:
— Це ти, Малий, був допіру в моїй кімнаті й світив ліхтариком?
— Ні, не я, — не подумавши, відповів Малий.
— То чому ти не спиш? — недовірливо спитала панна Цап, а тоді додала: — Скинь з голови укривало, бо я не второпаю, що ти кажеш!
Почувся шурхіт — то панна Цап стягала укривало з того, що вона вважала за голову Малого. Потім пролунав голосний зойк. Сердешна панна Цап, адже вона ще не звикла, як Філле й Рулле, дивитися на страшних, смертельних мумій, подумав Малий.
Він збагнув, що тепер час вилазити з-під ліжка. Однаково його знайшли б, а крім того, треба ж щось робити з Філле й Рулле. Доведеться їх випустити з шафи, навіть якщо викриються всі світові таємниці.
Отож Малий виліз з-під ліжка.
— Не бійтеся, — боязко сказав він, — матінка зовсім не страшна, а от у шафі — ой! — сидять двоє злодіїв.
Панна Цап ще не отямилася після зустрічі з «матінкою». Вона трималася за серце й важко дихала, та як Малий сказав про злодіїв у шафі, вона майже розсердилася.
— Що тобі за дурниці спадають на думку! Злодії в шафі! Не верзи казна-чого!
Та задля певності вона підійшла до шафи й гукнула:
— Тут є хтось?
Відповіді не було, і панна Цап ще дужче розсердилась.
— Кажіть! Тут є хтось? Якщо нема, то можна принаймні по-людському відповісти!
Відразу по тому вона почула раптом тихенький стукіт у шафі й переконалася, що Малий каже правду.
— Який ти відважний! — вихопилось у неї. — Щоб ото дитина замкнула в шафі двох великих, дужих злодіїв! Ну й відважний!
Раптом під ліжком загуркотіло, і звідти виліз Карлсон.
— Уявіть собі, що ні! — сказав він. — Уявіть собі, що це я їх замкнув!
Він злісно позирав то на панну Цап, то на Малого.
— Уявіть собі, що це я відважний і найкращий у всьому, — сказав він. — І розумний, і вродливий, і до того ж ніякий не товстий вальок! Ото ж бо!
Панна Цап осатаніла, побачивши Карлсона.
— Ти… ти! — верескнула вона.
Та потім збагнула, що тепер не час і не місце сваритися з Карлсоном за оладки. На неї чекали важливіші справи. Вона обернулася до Малого.
— Мерщій збуди дядька Юліуса, тоді зателефонуємо в поліцію… Ой, та мені ж треба вдягти халат!
Панна Цап засоромлено скинула оком на свою сорочку й вибігла з кімнати. Малий також вибіг з кімнати, але спершу вийняв у матінки зуби. Він знав, що тепер вони потрібні дядькові Юліусові.
У спальні розлягалося «гар-р-р-пі-пі-пі»: дядько Юліус спав собі, як невинна дитина.
Тим часом почало благословлятися на світ. У сірому світанку Малий побачив склянку з водою, що, як завжди, стояла на нічному столику. Він опустив у неї зуби. Легенько хлюпнула вода. Коло склянки лежали дядькові окуляри, а також Карлсонова торбинка з цукерками. Малий узяв торбинку й засунув у кишеню піжами, щоб віддати Карлсонові Адже зовсім не обов’язково, щоб дядько Юліус, прокинувшись, побачив торбинку й почав дивуватись, як вона тут опинилася.
Малому здалося, що на столику начебто мало ще щось лежати. Авжеж: дядьків годинник і гаманець. Їх не було. Але це вже Малого не обходило. Йому ж бо велено тільки збудити дядька Юліуса, і він його збудив.
Дядько Юліус схопився, як ошпарений:
— Що там знову сталося?
Він швидко виловив з склянки зуби, вставив їх у рот, а тоді сказав:
— Я таки скоро поїду додому у Вестергетланд, бо тут ночами нема спокою… А як приїду, то спатиму шістнадцять годин поспіль, далебі!
«От добре, що я приніс йому зуби!» — подумав Малий і заходився пояснювати дядькові Юліусові, навіщо він потрібен і то негайно.
І дядько Юліус поспішився з усієї сили. Малий помчав за ним, панна Цап вибігла від себе, і всі вони одночасно вскочили до кімнати Малого.
— О, любий пане Янсоне, ви собі уявляєте? В хаті злодії! — забідкалась панна Цап.
Малий найперше завважив, що Карлсона в кімнаті не було. Вікно стояло відчинене. Мабуть, полетів до себе додому. От добре, краще й бути не може. Тепер Філле й Рулле його не побачать, та й поліція теж. Так гарно все складається, що аж не схоже на правду.
— Вони в шафі, — сказала панна Цап заразом злякано і вдоволено.
Але дядько Юліус показав на товстий вальок під укривалом і сказав:
— А чи не краще спершу збудити хлопця? — Тоді вражено глянув на Малого, що стояв поряд. — Хоч він уже встав, як я бачу. Тоді хто ж то лежить на ліжку?
Панна Цап здригнулася. Вона добре знала, що лежало на ліжку. Там лежало щось навіть жахливіше за злодіїв.
— Нічого страшного, — відповіла вона. — Нема там нічого страшного. Очевидно, щось із казкового світу.
Очі дядькові Юліусові заблищали. Він нітрохи не злякався, ні! Він поплескав по валькові під покривалом.
— Щось товсте й страшне з казкового світу! Я його мушу побачити, поки візьмуся до злодіїв.
Дядько Юліус швидко стягнув укривало.
— Гі-гі-гі, — засміявся Карлсон, підводячись з постелі. — Уявіть собі, що цього разу тут не щось із казкового світу, а тільки любий я. Правда, гарно я обдурив вас?
Панна Цап люто витріщилася на Карлсона. Дядько Юліус теж був розчарований.
— Цей хлопець і вночі тут? — запитав він.
— Так, хоч я йому скручу в’язи, як матиму час, — відповіла панна Цап.
Тоді злякано схопила дядька Юліуса за руку.
— Любий пане Янсоне, треба негайно зателефонувати в поліцію!
І раптом сталося щось несподіване. З шафи почувся суворий голос:
— Відчиніть, в ім’я закону! Ми з поліції!
Панна Цап, дядько Юліус і Малий дуже здивувалися, а Карлсон розсердився:
— Он як, з поліції!.. Могли б вигадати щось інше, волоцюги пришелепуваті!
Та Філле знову гукнув з шафи, що, мовляв, їх оштрафують за те, що вони замкнули поліцію, яка прийшла зловити небезпечного шпигуна.
«Ти глянь, хитро придумали!» — міркував собі Малий.
— Отже,