Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

Проте він помилився.

— Гайда в фашу! — просичав Філле, і не встиг Малий отямитись, як злодії зникли в його шафі.

Тепер заворушився Карлсон. Спритно, мов їжак, він подріботів до шафи й замкнув її на ключ. Тоді так само спритно подріботів назад під ліжко. Наступної миті до кімнати зайшла панна Цап, майже як свята Лучія, в білій сорочці і з свічкою в руці.

Малий збагнув, що вона коло ліжка, бо побачив коло себе її пальці і водночас почув десь над головою суворий голос:

— Це ти, Малий, був допіру в моїй кімнаті й світив ліхтариком?

— Ні, не я, — не подумавши, відповів Малий.

— То чому ти не спиш? — недовірливо спитала панна Цап, а тоді додала: — Скинь з голови укривало, бо я не второпаю, що ти кажеш!

Почувся шурхіт — то панна Цап стягала укривало з того, що вона вважала за голову Малого. Потім пролунав голосний зойк. Сердешна панна Цап, адже вона ще не звикла, як Філле й Рулле, дивитися на страшних, смертельних мумій, подумав Малий.

Він збагнув, що тепер час вилазити з-під ліжка. Однаково його знайшли б, а крім того, треба ж щось робити з Філле й Рулле. Доведеться їх випустити з шафи, навіть якщо викриються всі світові таємниці.

Отож Малий виліз з-під ліжка.

— Не бійтеся, — боязко сказав він, — матінка зовсім не страшна, а от у шафі — ой! — сидять двоє злодіїв.

Панна Цап ще не отямилася після зустрічі з «матінкою». Вона трималася за серце й важко дихала, та як Малий сказав про злодіїв у шафі, вона майже розсердилася.

— Що тобі за дурниці спадають на думку! Злодії в шафі! Не верзи казна-чого!

Та задля певності вона підійшла до шафи й гукнула:

— Тут є хтось?

Відповіді не було, і панна Цап ще дужче розсердилась.

— Кажіть! Тут є хтось? Якщо нема, то можна принаймні по-людському відповісти!

Відразу по тому вона почула раптом тихенький стукіт у шафі й переконалася, що Малий каже правду.

— Який ти відважний! — вихопилось у неї. — Щоб ото дитина замкнула в шафі двох великих, дужих злодіїв! Ну й відважний!

Раптом під ліжком загуркотіло, і звідти виліз Карлсон.

— Уявіть собі, що ні! — сказав він. — Уявіть собі, що це я їх замкнув!

Він злісно позирав то на панну Цап, то на Малого.

— Уявіть собі, що це я відважний і найкращий у всьому, — сказав він. — І розумний, і вродливий, і до того ж ніякий не товстий вальок! Ото ж бо!

Панна Цап осатаніла, побачивши Карлсона.

— Ти… ти! — верескнула вона.

Та потім збагнула, що тепер не час і не місце сваритися з Карлсоном за оладки. На неї чекали важливіші справи. Вона обернулася до Малого.

— Мерщій збуди дядька Юліуса, тоді зателефонуємо в поліцію… Ой, та мені ж треба вдягти халат!

Панна Цап засоромлено скинула оком на свою сорочку й вибігла з кімнати. Малий також вибіг з кімнати, але спершу вийняв у матінки зуби. Він знав, що тепер вони потрібні дядькові Юліусові.

У спальні розлягалося «гар-р-р-пі-пі-пі»: дядько Юліус спав собі, як невинна дитина.

Тим часом почало благословлятися на світ. У сірому світанку Малий побачив склянку з водою, що, як завжди, стояла на нічному столику. Він опустив у неї зуби. Легенько хлюпнула вода. Коло склянки лежали дядькові окуляри, а також Карлсонова торбинка з цукерками. Малий узяв торбинку й засунув у кишеню піжами, щоб віддати Карлсонові Адже зовсім не обов’язково, щоб дядько Юліус, прокинувшись, побачив торбинку й почав дивуватись, як вона тут опинилася.

Малому здалося, що на столику начебто мало ще щось лежати. Авжеж: дядьків годинник і гаманець. Їх не було. Але це вже Малого не обходило. Йому ж бо велено тільки збудити дядька Юліуса, і він його збудив.

Дядько Юліус схопився, як ошпарений:

— Що там знову сталося?

Він швидко виловив з склянки зуби, вставив їх у рот, а тоді сказав:

— Я таки скоро поїду додому у Вестергетланд, бо тут ночами нема спокою… А як приїду, то спатиму шістнадцять годин поспіль, далебі!

«От добре, що я приніс йому зуби!» — подумав Малий і заходився пояснювати дядькові Юліусові, навіщо він потрібен і то негайно.

І дядько Юліус поспішився з усієї сили. Малий помчав за ним, панна Цап вибігла від себе, і всі вони одночасно вскочили до кімнати Малого.

— О, любий пане Янсоне, ви собі уявляєте? В хаті злодії! — забідкалась панна Цап.

Малий найперше завважив, що Карлсона в кімнаті не було. Вікно стояло відчинене. Мабуть, полетів до себе додому. От добре, краще й бути не може. Тепер Філле й Рулле його не побачать, та й поліція теж. Так гарно все складається, що аж не схоже на правду.

— Вони в шафі, — сказала панна Цап заразом злякано і вдоволено.

Але дядько Юліус показав на товстий вальок під укривалом і сказав:

— А чи не краще спершу збудити хлопця? — Тоді вражено глянув на Малого, що стояв поряд. — Хоч він уже встав, як я бачу. Тоді хто ж то лежить на ліжку?

Панна Цап здригнулася. Вона добре знала, що лежало на ліжку. Там лежало щось навіть жахливіше за злодіїв.

— Нічого страшного, — відповіла вона. — Нема там нічого страшного. Очевидно, щось із казкового світу.

Очі дядькові Юліусові заблищали. Він нітрохи не злякався, ні! Він поплескав по валькові під покривалом.

— Щось товсте й страшне з казкового світу! Я його мушу побачити, поки візьмуся до злодіїв.

Дядько Юліус швидко стягнув укривало.

— Гі-гі-гі, — засміявся Карлсон, підводячись з постелі. — Уявіть собі, що цього разу тут не щось із казкового світу, а тільки любий я. Правда, гарно я обдурив вас?

Панна Цап люто витріщилася на Карлсона. Дядько Юліус теж був розчарований.

— Цей хлопець і вночі тут? — запитав він.

— Так, хоч я йому скручу в’язи, як матиму час, — відповіла панна Цап.

Тоді злякано схопила дядька Юліуса за руку.

— Любий пане Янсоне, треба негайно зателефонувати в поліцію!

І раптом сталося щось несподіване. З шафи почувся суворий голос:

— Відчиніть, в ім’я закону! Ми з поліції!

Панна Цап, дядько Юліус і Малий дуже здивувалися, а Карлсон розсердився:

— Он як, з поліції!.. Могли б вигадати щось інше, волоцюги пришелепуваті!

Та Філле знову гукнув з шафи, що, мовляв, їх оштрафують за те, що вони замкнули поліцію, яка прийшла зловити небезпечного шпигуна.

«Ти глянь, хитро придумали!» — міркував собі Малий.

— Отже,