Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Ми зайшли, — озвався худенький, — помилуватися на корабель.
«Він бреше!» — мало не крикнув Коля, але стримався. Сам-то він хороший, попав у компанію!
— І яким конкретно чином? — спитав вахтовий.
— Просто зайшли, — відповів худенький.
— Я думаю, що ви приїхали сюди у вазі, — мовив вахтовий.
— Ну, й що в цьому такого? — обурився товстун. — Кожен їздить, у чому хоче.
— І куди ви прямуєте?
— Дозвольте вам усе пояснити, — вихопився худенький, — щоб не було непорозумінь. У мого друга на Плутоні живе старенька мама. Ну підтвердь же!
Товстун відразу обм’як, схлипнув і простогнав:
— Так, мене на Плутоні чекає старенька мама. У неї день народження. Їй виповнюється дев’яносто років. Мама прислала мені виклик на Плутон, бо немислимо справити день народження без улюбленого сина.
— От бачите, — сказав худенький, — як він переживає!
— Говоріть далі, — мовив вахтовий. «Невже він їм вірить?» — здивувався Коля.
— От ми й сіли у вазу, — буркнув товстун. — Бо на вашому кораблі немає місця.
— І куди, ви гадаєте, йде наш корабель?
— На Плутон.
— Ви помилилися. Це поштовий корабель на Марс.
— О горе! — вигукнув товстун. — Невже такі помилки ще можливі на Землі? Нас хотіли відправити на Марс!
— Ми нікуди не хотіли вас відправити, — сказав вахтовий. — А поки що ви взагалі залишитеся на Землі. Не дивно, якби на корабель залізла яка-небудь дитина, але, коли дорослі люди утинають такі жарти, це принаймні незрозуміло. До речі, що робить на Плутоні ваша старенька мама? Плутон — наукова станція, а не санаторій.
— Його мама, — сказав худенький, — ніякий не пенсіонер. Вона фахівець з одержання води із вакууму.
— Ну, якщо ви помилилися кораблем, я зараз попрошу роботів провести вас до диспетчера космопорту, і він допоможе вам купити квиток на справжній корабель і простежить, аби ви більше нікого не обманювали. До побачення. І вважайте, що вам поталанило: під час польоту цей склад зачиняється герметично, і тут усі три дні стоїть температура нуль градусів.
— Ой, як ми вам вдячні за порятунок! — вигукнули хором «зайці». — Ми довіку не забудемо вашої доброти. І не турбуйте роботів, їм треба трудитись. Ми самі повернемося до вокзалу.
— Ні, що ви! — засміявся вахтовий. — З роботами ви не заблукаєте. І я буду спокійний.
Коля зі своєї схованки бачив, як вахтовий провів товстуна й худенького до виходу і зупинився там, спостерігаючи, як вони спускаються сходами.
— Що там сталося? — почув Коля другий голос.
До вахтового підходив високий космонавт, той самий капітан Полосков, котрий подарував Колі зірочку.
— Дивна історія, капітане, — відповів вахтовий. — Бачите, як поспішають через поле два чоловіки?
— Он ті?
— Ці люди пробралися на корабель, сховавшись у вазу, яка помилково опинилася у нас на борту.
— Помилково?
— Авжеж. Її мали вантажити на Плутон. Для Клубу відпочинку вчених. І вони теж збиралися на Плутон. Кажуть, що в одного з них там живе старенька мати, якій виповнюється дев’яносто років.
— Дурниця якась! — сказав капітан Полосков.
— І я так гадаю.
— Щось мені в них здається знайомим. Ніби я їх бачив. Але не можу згадати де. До речі, чи не опинився у нас ще який-небудь «заєць»? Ти перевіряв трюми?
— Не турбуйтесь, капітане. Перед відльотом я пройду по всіх трюмах із біошукачем, і жодна миша від мене не сховається.
— Ну гаразд, — мовив капітан. — Тоді ходімо на капітанський місток і повідомимо про все диспетчеру.
Космонавти пішли, і Коля зрозумів, що більше йому лишатися на кораблі не можна ні хвилини. І взагалі пора додому.
Він обережно вибрався зі своєї схованки і збіг сходами. Зачаївшись неподалік під тінню диска, Коля дочекався робота-візка і, ховаючись за ним, як за щитом, швидко дістався до вокзалу.
Йому знову пощастило. На полі біля вокзалу стояв великий натовп людей, які когось зустрічали. Грав оркестр, і над натовпом маяли плакати:
«Ласкаво просимо, Милено Митіна!»
З боку великого голубого диска підлетів пузир, і з нього вийшла вродлива, кирпатенька жінка, і всі закричали:
— Ура! Ласкаво просимо!
Коля теж кричав «ура», щоб не виділятися.
Жінка підійшла до натовпу й почала вітатися з усіма, хто зустрічав. Так вона дійшла до Колі й простягла руку.
На Милені Митіній була довга, як грецька туніка, сукня, що трохи іскрилася.
— Хай живе наша велика співачка! — вигукнув хтось у натовпі.
— Тобі подобається, як я співаю, хлопчику? — спитала вона.
— Дуже, — сказав Коля. — Я приїхав із вашого рідного міста Конотопа, щоб зустріти вас.
— Але я ніколи не була в Конотопі, — здивувалась Милена Митіна. — Я народилася в Костромі.
— Слушно, — сказав Коля. — Я історик і вельми неуважний. Я приїхав із Костроми.
Інші люди вже тягли до Милени руки.
— Дайте мені автограф, — попрохав Коля, котрий уже зовсім заспокоївся і був радий,