Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг

Місіс Коул якось непомітно ще раз причастилася чималою порцією джину. На її вилицях виступили дві рожеві плями. А тоді вона сказала:

— Він дивний хлопець.

— Так, — погодився Дамблдор. — Я так і думав.

— І немовлям він був дивний. Майже, знаєте, не плакав. А як трохи підріс, став… якийсь чудний.

— Чудний? Це як? — лагідно поцікавився Дамблдор.

— Ну, він…

Але раптом місіс Коул запнулася, а тоді уважно й допитливо глянула на Дамблдора, не випускаючи з руки склянки з джином.

— Для нього, кажете, й справді є місце у вашій школі?

— Справді, — підтвердив Дамблдор.

— І хай би що я скажу, нічого вже не зміниться?

— Нічого, — сказав Дамблдор.

— Ви заберете його за будь-яких обставин?

— За будь-яких, — ще раз серйозно підтвердив Дамблдор.

Вона скоса зиркнула на нього, ніби зважуючи, чи варто йому довіряти. Вирішила, мабуть, що варто, бо раптом випалила:

— Він лякає інших дітей.

— Що, нападає на них? — перепитав Дамблдор.

— Мабуть, — трохи насупилася місіс Коул, — але дуже важко впіймати його на гарячому. Були певні випадки… мерзенні…

Дамблдор її не підганяв, хоч Гаррі бачив, що його це зацікавило. Вона знову хильнула джину і рум’янець на її рожевих щоках погустішав.

— Той кролик Біллі Стабза… Том казав, що він цього не робив, і я не розумію, як би він міг таке зробити, однак не міг же кролик сам повіситись на крокві, га!

— Навряд, — погодився з нею Дамблдор.

— Та хоч убийте, я не розумію, як таке можна було вчинити. Знаю тільки, що за день до того він сперечався з Біллом. А тоді… — вона ще відсьорбнула джину, розливши собі на підборіддя, — під час літньої екскурсії… а ми їх раз на рік вивозимо, знаєте, кудись за місто чи на море… так от, після того Емі Бенсон і Деніс Бішоп стали не зовсім нормальні, і все, що ми змогли з них тоді витягти, це те, що вони пішли в якусь печеру з Томом Редлом. Він клявся, що вони просто пішли подивитися, але щось там сталося, я впевнена. І ще багато чого було, багато чого дивного…

Місіс Коул знову глянула на Дамблдора, і хоч щоки її пашіли, дивилася вона дуже пильно.

— Не думаю, що багато людей засмутилися б, якби він звідси забрався.

— Ви, мабуть, розумієте, що постійно він у нас не перебуватиме? — запитав Дамблдор. — Йому доведеться повертатися сюди, хоч би на літо.

— То й добре, все одно це краще, ніж діставати по носі іржавою кочергою, — місіс Коул легенько гикнула. Потім устала, і Гаррі з подивом помітив, що вона навіть не хиталася, хоч пляшка з джином спорожніла на дві третини. — Ви, мабуть, хотіли б його побачити?

— Навіть дуже, — теж підвівся Дамблдор.

Коул вивела його зі свого кабінету й пішла кам’яними сходами нагору, роздаючи на ходу вказівки й зауваження помічницям та дітям. Сироти, помітив Гаррі, усі були вбрані в сіренькі накидки. Вигляд у них був доволі доглянутий, але ніхто не заперечить, що рости в такому похмурому закладі не дуже приємно.

— Отут, — сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого сходового майданчика й зупинилися біля перших дверей довгого коридору. Вона двічі постукала й зайшла.

— Томе, до тебе гості Це пан Дамбертон… даруйте, Дандербор. Він прийшов сказати тобі… ну, він сам усе розповість.

Гаррі зайшов до кімнати з обома Дамблдорами, а місіс Коул зачинила за ними двері. Це була невеличка вбога кімнатка, де не було майже нічого, крім старої шафи й залізного ліжка. На ліжку просто на сірій ковдрі сидів, витягши перед собою ноги, хлопець і тримав у руках книжку.

В обличчі Тома Редла не було нічого від Ґонтів. Здійснилося Меропине передсмертне бажання: він був мініатюрною копією свого вродливого батька — високий, як на одинадцять років, чорнявий і блідий. Його очі легенько примружилися, коли він побачив ексцентричного Дамблдора. На мить запала тиша.

— Як ся маєш, Томе? — привітався Дамблдор, підходячи до хлопця й подаючи йому руку.

Хлопець завагався, а тоді подав свою, й вони потисли один одному руки. Дамблдор підсунув до Томового ліжка важкого дерев’яного стільця, і тепер вони були схожі на пацієнта лікарні й відвідувача.

— Я професор Дамблдор.

— Професор? — перепитав Редл. Він мав насторожений вигляд. — Це щось таке, як «лікар»? Навіщо ви тут? Це вона вас запросила, щоб мене обстежити?

Він показав на двері, за які щойно вийшла місіс Коул.

— Ні-ні, — заперечив з усмішкою Дамблдор.

— Я вам не вірю, — сказав Редл. — Вона ж хоче, щоб мене обстежили, так? Скажіть правду!

Останні два слова він викрикнув. Це був наказ, до того ж було видно, що наказувати він звик. Його очі розширилися, він люто дивився на Дамблдора, який нічого не відповів, зате продовжував приємно всміхатися. Минуло кілька секунд і Редл відвів очі, хоч вигляд мав, мабуть, ще настороженіший.

— Хто ви такий?

— Я вже сказав. Я професор Дамблдор, я працюю в школі, яка називається Гоґвортс. Я прийшов тобі запропонувати навчатися в моїй школі… у твоїй новій школі, якщо ти забажаєш туди перейти.

Редл відреагував на це цілком несподівано. Він зістрибнув з ліжка й відсахнувся від Дамблдора з обуреним виглядом.

— Мене не обдурите! Насправді ви з божевільні, так? «Професор», ага, аякже… я туди не піду, ясно? Це ту стару кішку треба запхати в божевільню. Я нічого не робив тим малявкам Емі Бенсон чи Денісу Бішопу, можете самі в них спитати, вони вам скажуть!

— Я не з божевільні, — терпляче пояснив Дамблдор. — Я вчитель, і якщо ти сядеш і заспокоїшся, то я розповім тобі про Гоґвортс. Та якщо ти не захочеш навчатися в нашій школі, то ніхто тебе не примусить…

— Нехай би тільки спробували, — глузливо вишкірився Редл.

— Гоґвортс, — вів далі Дамблдор, ніби й не почув останніх Редлових слів, — це школа для дітей з особливими здібностями…

— Я не божевільний!

— Я це знаю. Гоґвортс — це школа не для божевільних. Це школа чарів.

Запала тиша. Редл завмер, його обличчя нічого не виражало, лише погляд метався з одного Дамблдорового