Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

— Як твій новий пристрій? — сказав Фоулі, по­спішно змінюючи тему.

Холлі широко розвела руки. Вона відчувала, як ві­тер проходить між її пальцями і побачила, як ви­блискує Балтійське море посеред білих і синіх хвиль.

— Це чудово, — сказала вона. — Абсолютно чу­дово.

Капітан ЛЕП Холлі Шорт літала широкими не­спішними колами над гаванню Ґельсінкі, насоло­джуючись свіжим скандинавським повітрям, прони­каючим під її шлем. Була лише п’ята година ранку за місцевим часом, і промені сонця, що сходило, заме­рехтіли золотистим світлом на маківці Успенського собору.

Уже засвітилися ліхтарі на знаменитому міському ринку, оскільки прибули продавці, щоб рано-вранці розпочати торгівлю, і помічники нетерплячих полі­тичних діячів пробиралися до синьо-сірого фасаду будівлі муніципалітету.

Ціль Холлі була далеко від того, що незабаром стало б галасливим центром торгівлі. Вона ворухну­ла пальцями, і датчики в її броньованих рукавичках перевели рухи в команди для механічних крил на спині. Ельфійка поступово знижувалась до малень­кого острівця Єнісаарі, який був розташований за півмилі від порту.

— Датчики тіла хороші, — сказала вона. — Дуже чутливі.

— Вони максимально наближають наші можли­вості до можливостей птаха, — сказав Фоулі. — Ти не хочеш їх імплантувати?

— Ні, дякую, — різко сказала Холлі. Вона любила літати, але не настільки, щоб дозволити хірургові ЛЕПрекону залізти в її мозок.

— Дуже добре, капітан Холлі, — сказав Фоулі, пе­ремикаючись на ділову розмову. — Доексплуатаційна перевірка. Три Ws, будь ласка.

Три Ws були контрольним списком офіцерів роз­відувального корпусу особливого призначення пе­ред наближенням до зони операції. Крила, зброя і дорога додому.

...Холлі перевірила прозорі індикатори на екрані свого шолома.

— Заряд енергії повний. Зброя на зеленому. Кри­ла і костюм повністю працездатні. Жодного черво­ного кольору.

— Чудово, — сказав Фоулі. — Перевіряти, переві­ряти і перевіряти. На моєму екрані те ж саме.

Холлі почула клацання клавіш, оскільки Фоулі зробив запис цієї інформації в реєстраційному жур­налі місії. Кентавр був відомий своєю любов’ю до старої шкільної клавіатури, навіть при тому, що він сам запатентував надзвичайно ефективно працюючу новинку — v-подібну клавіатуру.

— Пам’ятай, Холлі, це — лише розвідка. Спустися і перевір датчик. Цим речам двісті років, і проблема, мабуть, у перегріванні. Іди туди, куди я скажу, і роби те, що я накажу. Жодної безладної стрілянини з бластера. Зрозуміло?

Холлі пирхнула.

— Я розумію, чому Кабалліна обрала тебе, Фоулі. Ти такий чарівний.

Фоулі захихикав.

— Я більше не реагую на глузування, Холлі. Одру­ження пом’якшило мене.

— Пом’якшило? Я повірю в це, коли ти десять хвилин пробудеш у кімнаті з Мульчем не брика­ючись.

Гном Мульч Діггумс за різних часів був ворогом, партнером і другом Холлі та Фоулі. Його найбіль­шим задоволенням у житті було напхати свій рот, і дещо меншим — мати можливість дратувати своїх ворогів, партнерів і друзів.

— Можливо, мені потрібно ще кілька років шлю­бу, перш ніж я буду настільки лагідним. Точніше, по­над століття.

Тепер острів на екрані Холлі став більшим і був оточений піною, як чернечим каптуром. Настав час, щоб припинити базікання і продовжити місію, хоча Холлі хотілося покружляти в повітрі ще, аби можна було ще деякий час поговорити зі своїм другом. Зда­валося, що з моменту її повернення із чистилища це було вперше, коли вони змогли по-справжньому по­говорити. Фоулі жив своїм життям минулі три роки, але для Холлі її відсутність тривала лише декілька годин і, хоча вона не постаріла, але відчувала себе обдуреною за ті роки.

Психіатр ЛЕП повідомив, що всі її страждання — це «зсув після подорожі у часі», і запропонував при­значити відповідний укол, щоб підбадьорити її. Хол­лі довіряла «уколам щастя» приблизно як мозковим імплантатам.

— Я заходжу, — сказала вона коротко. Це була її перша одиночна місія відтоді, як вона відзвітувала після повернення, і вона хотіла отримати бездоган­ний результат, навіть якщо це був лише «Годинник Кракена».

— Записую, — сказав Фоулі. — Ти бачиш сенсор?

На острові були встановлені чотири біодатчики, які передавали інформацію на Поліцейську Плазу. Три пульсували ніжним зеленим кольором на дис­плеї шолома Холлі. Четвертий датчик був червоним. Червоний міг означати чимало. У даному разі кожен параметр був вищий за нормальний рівень. Темпе­ратура, пульс, мозкова активність. Усе на небезпеч­ному рівні.

— Це напевно збій, — пояснив Фоулі. — Інакше інші датчики показали б щось.

— Я бачу. Сигнал хороший.

— Добре. Зведи захисний екран і до діла.

Холлі різко, до хрускоту шийних хребців, повер­нула своє гостре підборіддя ліворуч — таким чином вона викликала магію. Це не було необхідністю, оскільки магія залишалася здебільшого функцією мозку, але Народ розробляв власні трюки. Вона до­зводила силі перетекти на кінцівки і завібрувала, пе­реходячи в невидимий спектр. Мерехтливий костюм повторив її частоту і збільшив дію чарівної сили.

— Я — невидима і готова працювати, — підтвер­дила вона.

— Зрозуміло, — сказав кентавр. — Будь обережна, Холлі. Майор Кельп переглядатиме це відео, отже дотримуйся правил.

— Ти пропонуєш мені покірно дотримуватися за­конів? — сказала Холлі, очевидно шокована цією думкою.

Фоулі захихикав.

— Я не пропоную тобі придбати звід законів, але навіть якби ти і мала такий, то все одно б ніколи не відкрила його.

«Справедливо», — подумала Холлі, спускаючись до поверхні Єнісаарі.

Кити думають, що вони є найбільшими у світі ссавцями. Ні. Кракен може вирости до п’яти кіло­метрів завдовжки. Він став головним героєм скан­динавської легенди тринадцятого століття, коли з’я­вився в сазі про Одде Стреле — у вигляді лінгбакра, що вселяє страх.

Ранні описи кракена є найточнішими. Ці морські тварини сягали розмірів плавучого острова, причо­му реальну небезпеку для суден становила не сама іс­тота, а вир, який виникав, коли вона опускалася в океан. Але у Середньовіччі легенда про кракена була переплутана з історіями про гігантського каль­мара, і кожному приписували ознаки іншого як іс­тоти, що вселяє найбільший страх. Кальмар був зма­льований великим як гора, тоді як мирний кракен виростив щупальця і розвинув жагу крові, щоб кон­курувати у смертоносності з акулами.

Це було дуже далеко від правди. Кракен — слухня­на істота, головним захистом якої був її розмір; купа панцирів, газу і жирових клітин оточували малень­кий, розміром із диню мозок, інтелекту якого виста­чало лише на те, щоб прогодувати себе і скидати пан­цири. Під кіркою з каменів, водоростей і коралів кракен нагадує не що інше, як звичайного жолудево­го молюска, хоча такий молюск може легко надати місце одному або двом олімпійським стадіонам.

Кракен живе до декількох тисяч