Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Чепуруля зітхала, розгублено споглядаючи присмеркове море й прибій, що лизав берег, скільки сягало око. Зелене море, білий пісок, червонясті водорості… Місце, неначе створене для катастроф. Жодного надійного закутка…

І тоді Чепуруля, ясна річ, збагнула, що припустилася помилки. Надаремно перебралася вона у цей жахливий будинок на цьому жахливому узбережжі. Її бабуня, без сумніву, мешкала у зовсім іншому будинку. Отаким буває життя!

Однак Чепуруля уже встигла написати всій родині про своє переселення і вважала, що тепер не пасує знову міняти помешкання. Родина могла би подумати, що вона легковажниця.

Отож Чепуруля зачинила за собою двері і спробувала створити затишок у домівці. То була нелегка справа. Височенні стелі завжди губилися в сутіні, і жодні мереживні фіранки не змогли би звеселити великі похмурі вікна. То не були вікна, з яких приємно виглядати надвір, у них будь-хто міг хіба зазирнути досередини, а це Чепурулі не подобалося.

Вона намагалася причепурити куточки, але затишними вони так і не стали — меблі у них губилися. Стільці шукали прихистку біля столу, канапа злякано тулилася до стіни, а світляні кружала під лампами були такими ж безпомічними, як тремкі снопики світла кишенькового ліхтарика в темному лісі.

Як і всі Чепурулі, вона мала купу гарних дрібничок: маленькі дзеркальця, фотографії родичів в оксамитових рамках, черепашки, порцелянові кошенята й гемулі, що спочивали на мереживних серветках, гарні крилаті вислови, вигаптувані шовком або сріблом, крихітні вазочки й симпатичні грілки для чайників у вигляді мюмль — усе те, що робить життя легшим, а світ не таким великим та загрозливим.

Однак усі ці гарні, любі серцю дрібнички втрачали свою надійність та свій сенс у цьому похмурому будинку біля моря. Чепуруля переставляла їх зі столу на комод, з комоду на підвіконня, але вони ніде не почувалися на місці.

Ось і тепер вони там стояли. Такі ж розгублені й безпомічні.

Чепуруля зупинилася на порозі, намагаючись знайти розраду у своїх речах, але вони були такими ж безпорадними, як і вона сама. Вона пішла в кухню, поклала біля мийки щітку й мило, потім запалила вогонь під чайником і вийняла свої найгарніші філіжанки з золотим крайчиком; зняла з полиці таріль із печивом, старанно здмухнула з країв крихти, а поверх печива виклала кілька тістечок з цукровою помадкою, щоб справити враження на Капарулю.

І хоч Капаруля завжди пила чай без вершків, Чепуруля все ж виставила на стіл бабусин срібний молочник у формі човника, а цукор насипала у маленький плюшевий кошичок з ручкою, обнизаною перлами. Накриваючи стіл, вона була цілковито спокійною, усі думки про катастрофи зникли без сліду.

Шкода лишень, що у цій затаврованій фатумом місцині не знайти гарних квітів, які б годилися для святкового столу, а ті, що ростуть, схожі на злі настовбурчені кущики й не пасують до кольору стін вітальні. Чепуруля невдоволено відсунула убік вазу і рушила до вікна — подивитися, чи не видно ще Капарулі.

Та враз спохопилася: «Ні-ні, не буду дивитися. Почекаю, доки вона постукає. А тоді кинуся до дверей, відчиню, і ми обидві страшенно втішимося, будемо радіти й базікати без угаву… А якщо визирну за нею, берег може виявитися пустельним аж до самого маяка. Або ж побачу маленьку цяточку, котра невпинно наближатиметься, а речі, що невідворотно наближаються, я терпіти не в змозі… Ще гірше, якщо цяточка раптом змаліє й зрештою зникне з очей…»

Чепуруля затремтіла. «Що зі мною діється? — подумала вона. — Слід поговорити про це з Капарулею. Можливо, вона зовсім не та особа, якій я воліла б довіритися, але ж нікого іншого не знаю».

У двері постукали. Чепуруля кинулася до передпокою, захлинаючись словами, ще й відчинити не встигла:

— …і яка ж погода! Море, яке море… таке блакитне й лагідне, ані хвильки! Як почуваєтесь? У Вас неперевер— шений вигляд! То й нічого дивного… Але живучи тут… серед природи й таке інше… життя налагоджується, чи не так?

«Нині вона ще затурканіша, ніж звичайно», — подумала Каларуля, стягаючи рукавички (бо ж була справжньою дамою), а вголос сказала:

— Власне! Ваша правда, пані Чепуруле!

Вони сіли за стіл. Чепуруля так тішилася товариством, що теревенила, не змовкаючи, і від неуважності розлила чай на скатертину.

Капаруля хвалила печиво і цукрову помадку, і все, що спадало їй на думку, але про квіти не обмовилася й словом. Нічого дивного! Вона була добре вихованою Капарулею. Кожному упало б в око, що ці дикі стрепехаті колючки не личать святковому столу.

За якийсь час потік слів у Чепурулі вичерпався, Капаруля теж не озивалася — у кімнаті зависла тиша.

Несподівано сонячне сяйво на скатертині потьмяніло. Великі суворі вікна затулили хмари, і обидві дами почули, як здалеку, з морських просторів налітає вітер, і шум його схожий на шепіт.

— Я бачила, пані Чепуруля випрала килимок, — ввічливо зауважила Капаруля.

— Так, морська вода дуже добра для килимів, — відповіла Чепуруля. — Кольори не линяють та й пахнуть вони після прання так свіжо…

«Я повинна змусити Капарулю зрозуміти, — думала вона. — Я повинна змусити кого-небудь збагнути, що мені страшно. Когось, хто відповів би мені: «Звісно, тобі страшно, я тебе чудово розумію!» або ж: «Чого боятися, любонько? Такий гарний, погідний літній день!» Неважливо, що скажуть, тільки би щось сказали…

— Ці тістечка я спекла за бабусиним рецептом, — сказала Чепуруля, а потім раптом перегнулася через стіл і зашепотіла: — Цей спокій неприродний. Він провіщає щось жахливе. Люба Капаруле, повірте мені, ми такі мізерні з нашими тістечками, килимками та усім, що видається нам важливим, дуже важливим, Ви ж самі знаєте… Але усьому цьому загрожує невблаганний фатум…

— О! — Капаруля розгубилася.

— Так-так, невблаганний фатум, — похапливо вела далі Чепуруля. — Його не вблагаєш і не переконаєш ні в чому, не збагнеш і не розпитаєш… Він там, за чорною шибкою вікна, десь у дорозі, далеко в морі, щораз росте й росте, невидимий доти, аж стане надто пізно. Чи Ви, Капаруле, відчували таке? Скажіть, що й у Вас таке було хоч раз! Благаю, скажіть!

Капаруля, червона мов буряк, нервово крутила в лапах цукерничку і від усього серця шкодувала, що сюди прийшла.

— У цю пору, пізно влітку, інколи дмуть сильні вітри, — обережно мовила вона врешті.

Чепуруля розчаровано замовкла. Капаруля теж трохи помовчала, а тоді повела далі, ледь дратівливо:

— У п’ятницю я сушила білизну і, хочете вірте чи ні, віяв такий вітрюган, що мені довелося