Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його так старанно перерисував Дмитро Борисович. Артем пізнав його одразу. Глибокими грубими лініями на камені було зображено людську голову в профіль. З-під башлика виднілося коротко підстрижене волосся. Обличчя людини було суворе, похмуре, прямий короткий ніс, маленька борідка. Обличчя людини далеких стародавніх часів… Може, це скіф? Напевне, скіф. Саме такими суворими, мужніми і уявляв собі Артем тих стародавніх кочівників. Суворими, мужніми і разом з тим відзначеними якоюсь своєрідною красою і гордістю…
Хвилину Артем мовчки дивився на цей малюнок. Дивне почуття оволоділо ним. Вперше в своєму житті він зіткнувся із справжньою пам’яткою сивої давнини. І подумати тільки, що колись, понад дві тисячі років тому, тут стояв стародавній митець і вирізував на камені цей малюнок, — отут, біля стіни, де стоїть тепер Артем!..
Втім, куди ж іти? Праворуч чи ліворуч?.. Як вирішити?..
Раптом Артема наче щось підштовхнуло: безперечно, треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку! Звичайно, ось під малюнком стріла теж указує цей напрямок. І як він її одразу не помітив? Артем не вагаючись пішов праворуч.
Цей новий хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі — і він наче обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять-двадцять і Артем спинився здивований. Хід несподівано закінчився. Його перетяла полога стіна з м’якої землі…
«Мабуть, теж завал», — подумав незадоволено Артем.
Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Невже ж це й усе? Хіба ж можна повертатися з порожніми руками? Ні, треба шукати. Може, він обрав неправильний шлях, треба було рушати не праворуч, а ліворуч? Та ні, адже стріла під малюнком явно вказувала напрямок. А може, тут є десь боковий отвір?
Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, ніде жодного отвору… І раптом йому перехопило подих.
У стіні перед собою він побачив ледь помітні сліди мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він побачив, що стіну складено з окремих каменів. Камені було покладено один на один і скріплено темною глиною. Кам’яна стіна виходила, здавалося, з самого грунту і підносилася до стелі ходу. Як же він не помітив її одразу?..
Справжнє мурування! За ним щось сховано. Інакше навіщо було б його робити? Проте чому нема входу? Чому замуровано наглухо? Мабуть, за кам’яною стіною заховано якісь скарби. Напевне, скарби, інакше не може бути! І от зараз він, Артем, відкриє цю таємницю… Ну, тримайся, Лідо!..
Втім, Артем не встиг зробити ще жодного руху, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це тільки вчулося йому? Але ні. Тепер він уже ясно відрізняв звуки чиїхось кроків. Хтось ішов сюди повільною, неквапливою ходою.
Це було неприємно. Адже Артем зовсім не хотів ділитися з кимось своїм надзвичайним відкриттям! Найкраще було б, мабуть, десь сховатися, щоб той, хто підходить, взагалі не помітив його. Тоді можна було б уникнути небажаних розмов. Але куди сховатись? Артем швидко озирнувся. Ні, немає жодної заглибини! А кроки лунали все ближче. От не щастить! Ну як він пояснить, наприклад, свою присутність тут, у печері?
Ось долинув іще й легкий свист. Людина, що йшла, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд мигнуло світло, яскраве світло карбідки. Це…
— Юначе, а що ви тут робите? — почув Артем здивований голос Дмитра Борисовича.
Так, це був археолог. Він підійшов до юнака, підозріливо оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз, тепер уже дещо суворо:
— Як ви опинилися тут, Артеме? Адже ми вирішили розпочати дослідження завтра. Що це означає?
Артем відчув, як гаряча кров поступово заливає йому обличчя, шию і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:
— Але ж і ви тут також, Дмитре Борисовичу…
Втім, це не допомогло, бо тепер археолог просто розгнівався:
— Що то за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, з чийого дозволу? Здається, ви, товаришу, навіть нікого про це не повідомили, якщо я не помиляюся?..
Дмитро Борисович дивився з-під окулярів на Артема суворо і невблаганно.
— Здається, ви вирішили стати самостійним шукачем скарбів? — невмолимо продовжував археолог. — І це після того, як я вам розповідав, що саме малограмотні хижаки-трунокопателі завдають найбільшої шкоди науці, псуючи найцінніші пам’ятки? А, розумію, ви схотіли потай од товаришів зробити відкриття? Можливо і приховати знайдене від нас? Та відповідайте ж нарешті!
Це вже дуже образливо. Він, Артем, шукач скарбів, грабіжник? Він — і приховати для самого себе?
Та даремно Артем шукав якихось доказів, переконливих слів, щоб відкинути тяжке обвинувачення. Як навмисно, на думку не спадало жодного переконливого доказу… Що скажеш, як виправдаєшся? Дмитро Борисович мав право обвинувачувати його. Тільки тепер Артем зрозумів, що його поведінка має непривабливий вигляд, що він завинив і не має чим виправдатися…
Дмитро Борисович, що не зводив погляду з Артема, помітив, як юнак безпорадно закліпав очима. Здавалося навіть, що він от-от заплаче. Це трохи зменшило гнів археолога. Його тон став лагідніший.
— Ну, розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що все виходить не дуже гаразд… Що, справді, я мушу думати про причини, які занесли вас сюди? Що подумали б ви на моєму місці?
Нарешті Артем зважився. Він сумбурно, плутано заговорив, поспішаючи висловити все, що було в нього на серці.
— Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… мені дуже неприємно було вчора, коли я довідався… що ви й Ліда ходили… адже ви знаєте, я так цікавлюся всім цим… і от я й
