Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Артем мовчки гнівно насупив свої широкі брови: нічого подібного, справа зовсім не в тому, що він був зайнятим! Та й хіба то зайнятість, коли він упорядковував колекцію геологічних зразків?.. Просто вони, Ліда і Дмитро Борисович, не хотіли йому нічого казати. Справжня зрада, бо вони ж знали, як він цікавиться печерою! Ну, гаразд, він змовчить і зараз, його гордість вища за всі ці дріб’язкові образи!..

— Так, так, — задумливо мовив Іван Семенович. — Я все-таки хотів би знати про наслідки ваших секретних досліджень. Яка справжня глибина печери?

— Правду кажучи, не знаю, — відповів вагаючись Дмитро Борисович. — Поки що це з’ясувати неможливо.

— Чому?

— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів сто п’ятдесят і повернулись. Кінця не бачили.

— Ми, Іване Семеновичу, розкопали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним ще одна печера, така ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Тому ми й не пішли далі, адже ми не підготувалися до довгої підземної подорожі. Ось подивіться, я тут нашвидку накреслила план початку печери.

Три голови схилилися над планом, грубо накресленим олівцем. Артем лишався в своєму кутку. Він категорично вирішив не підходити. Адже все це можна було розглядати тільки як дошкульну образу на його адресу. Та хіба ж це не обурливо?

Ще місяць тому, тільки-но вони приїхали сюди і розпочали розвідку, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто невтомно збирав відомості про неї? Артем! Хто, зрештою, відшукав діда, який розповів про стародавні знахідки біля печери? Знову-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на якусь там невідому печеру. Ну, може, Дмитро Борисович так, між іншим, і зазирнув би до неї, бо ж він — спеціаліст-археолог. Та й то, певно, зазирнув би і пішов собі далі. І навіть коли б він, Дмитро Борисович, і почав вивчення печери, все одно Артем був перший. Звісно, Артем не археолог, він студент геологічного інституту. А хіба Ліда археолог? Вона така ж студентка, як і він, того ж таки курсу. Ні, що там не кажи, а Дмитро Борисович не мав права — принаймні морального! — брати з собою у вирішальну розвідку в печеру Ліду. Це — образа! Ну, гаразд, тепер Артем знає, що йому робити…

— І ми знайшли чотири виходи мідних жил у стінах головного ходу і в одному боковому, — почув Артем голос Ліди. — Справжні виходи, Іване Семеновичу! Чи не стане нам ця печера у великій пригоді?

— Та-ак, — протягнув геолог. — Так. Ну, що ж, це змінює становище. Та не дивіться на мене так переможно, Дмитре Борисовичу! На мою думку, якщо хтось уже має право справді пишатися, то це Артем, бо він уперше звернув увагу на печеру. До речі, чого це ви наїжились, Артеме? Що з вами? Чи не захворіли, бува?

— Юначе, вас не впізнати, — повернув до Артема голову Дмитро Борисович.

— Артемчик, напевне, мріє про щось, — посміхнулася Ліда.

Артем повільно підвівся. Руки його були закладені в кишені спецівки. Він мовчки підійшов до стола, подивився на план, який накреслила Ліда, і презирливо скривив губи.

— Та що з тобою, Артеме?

— У нього теж, мабуть, є якісь новини. Чи не так?

Проте Артем, не відповідаючи ані слова, відійшов од стола, сів на стілець і тільки тоді заговорив. В голосі його виразно бриніла байдужість:

— Ніяких новин у мене немає. І не мрію я, і не захворів. Все в порядку. Просто мене дещо дивує, з якого це часу Ліда зацікавилась археологією? Досі вона майже не цікавилася цією наукою… А щодо її плану, — хмм… Та хіба ж це можна назвати планом? — Він показав рукою на стіл. — Це не план, а… та що там казати!

— А, он воно що! — весело мовив Дмитро Борисович. — Ну, Артеме, це вже несерйозно… Саме тому я й узяв з собою Ліду, щоб зацікавити її моїми археологічними справами. І, здається, досяг мети. Правда, Лідо?

Ліда охоче кивнула головою і тут-таки скоса глянула на Івана Семеновича: а як, мовляв, він ставиться до цього?

— Отже, ще один ренегат геології? — засміявся той. — Ну, Дмитре Борисовичу, мені, безумовно, не слід було їхати сюди разом з вами! Слово честі, ви справжній мій внутрішній ворог. Ви мені тут усіх до своєї науки перетягнете. І привеземо ми з вами назад самих археологів, як я бачу! Проте повернемося до справи. Тим часом може і в Артема настрій покращає. Так, Артеме?

— У мене настрій і так непоганий, — буркнув Артем.

— Добре, добре, бачимо… Так от, товариші, у світлі нових даних доведеться оперативно змінити наш план. Як бачите, я зовсім не така вперта людина, як декому здається… це я, між іншим, на вас натякаю, Дмитре Борисовичу. Щоправда, я й тепер дещо сумніваюся і не хочу цього приховувати.

— Наприклад?

— Ну, хоча б те, що жили можуть обриватись і всередині бугра… Втім, усе це ми перевіримо. Тим більше, що я радий зробити вам приємність, Дмитре Борисовичу. Адже кожному ясно, як вам хочеться покопатися в тій печері. І для цього поєднаємо обидва напрями — і мій геологічний, і ваш археологічний. Ви щось хочете сказати?

Археолог зосереджено засмикав свою гостреньку борідку.

— Що мене найбільше приваблює, Іване Семеновичу, — заговорив він, — це, так би мовити, незвіданість печери. В ній з давніх-давен не ступала людська нога. Пам’ятаєте, що казав той дід? Він розповідав: «Я тую печеру знаю добре, кожен її закуток пам’ятаю. Тільки ото раніше знаходили в ній різні такі цяцьки, а тепер уже — ні». Значить, принаймні два-три покоління бачили той завал і вважали його за природне закінчення печери. А тепер, після того як ми пройшли далі, в мене в цілому зовсім інші думки щодо печери.

— Цікаво, цікаво! А які ж