Міо, мій Міо - Астрід Ліндгрен

Ми пригнічено замовкли.

Мені кортіло проїхатися мостом Вранішньої Зорі, та спершу треба було запитати дозволу в тата-короля. Тому ми повернулися назад до трояндового садка й того дня більше не катались. Але ми допомагали чистити Міраміса, розчісували йому золоту гриву, пестили його, пригощали грудочками цукру й окрайцями хліба, які нам дала Юм-Юмова мама.

Потім ми з Юм-Юмом спорудили собі в садку курінь і залізли в нього вечеряти. Ми їли налисники з цукром. Ох і смачні! Бенкова мама теж пекла такі налисники й часом пригощала мене. Але ті, що напекла мама Юм-Юма, були ще смачніші.

Гарно було споруджувати курінь. Я завжди мріяв про нього. Бенко розповідав мені, як вони будували курінь на дачі у Ваксгольмі. От якби можна було написати Бенкові й розповісти про цей наш курінь! «Моє шануван-нячко! Ох і курінь я собі вибудував! — написав би я йому. — Ох і курінь я собі вибудував у Країні Далекій!»

Чи зірки слухають, коли ми граємо для них?

Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми не могли його знайти. Та потім почули його сопілку за пагорком, де він сидів і грав самому собі, а вівці паслися навколо нього. Побачивши нас, він відтулив сопілку від уст, сплюнув, засміявся і сказав:

— Ага, ви знов прийшли!

Видно було, що він радий. Ми витягли свої сопілки й почали грати втрьох. Виходила така гарна мелодія, що я навіть не міг збагнути, як ми навчилися так чудово грати.

— Шкода, що ніхто не чує, як ми гарно граємо, — сказав я.

— Трава чує, — відповів Нонно. — І квітки, і вітер. Дерева також чують, он та плакуча верба, що схилилася над струмком.

— Та невже? — здивувався я. — І їм подобається наша гра?

— Так, дуже подобається, — відповів Нонно.

Ми довго грали для трави, квіток, вітру й дерев. І все-таки я шкодував, що там не було жодної людини, яка послухала б нас. Тоді Нонно сказав:

— Ми можемо піти й заграти моїй бабусі, якщо хочеш. Бабусі, в якої я мешкаю.

— А вона далеко звідси? — спитав я.

— Далеко, але шлях буде коротший, якщо ми йтимемо і гратимемо, — сказав Нонно.

— Атож, ніяка дорога не здається довгою, коли йдеш і граєш, — погодився Юм-Юм.

Він хотів, щоб ми пішли до бабусі Нонно, і я теж хотів цього.

У казках завжди є добрі бабусі. Але справжньої живої бабусі я ще ніколи не бачив, хоч, звичайно, їх є багато. Тож мені захотілося побувати в бабусі Нонно.

Нам довелось узяти всіх ягнят і овець Нонно, та й мого Міраміса. Вийшла ціла валка. Попереду йшли Юм-Юм, Нонно і я, за нами вівці та ягнята, а позаду тюпав Міраміс, поволі, наче Калле-Джиґун. Ми йшли пагорками і грали. Мабуть, ягнята дивувалися, куди це ми вибрались. Але, видно, їм наша виправа подобалася, бо вони весь час бекали й підстрибували навколо нас.

Так ми мандрували кілька годин, здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом’яною стріхою. І вся вона тонула у розквітлому бузку та ясмині.

— А тепер мовчіть, ми зробимо бабусі несподіванку, — сказав Нонно.

Вікно стояло відчинене, і нам чути було, що в хатині хтось порався. Ми поставали рядком біля вікна — Нонно, Юм-Юм і я.

— Раз-два-три, — прошепотів Нонно. — Починаймо!

І ми заграли. Одностайно заграли таку веселу мелодію, що ягнята, почувши її, не втримались і пішли в танок.

У вікні з’явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:

— Як ви гарно граєте!

Ми довго грали для неї, а вона стояла у вікні й слухала. Вона була стара, як світ, трохи схожа на казкову, але справжня, жива бабуся.

Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні, — а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.

— Ох, який добрий, — сказав я Нонно. — Що це за такий хліб?

— Хіба він якийсь незвичайний? — здивувався Нонно. — Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.

Міраміс також хотів їсти. Він засунув голову у вікно і стиха заіржав. Ми засміялися, бо й справді то була кумедна картина. Але бабуся Нонно погладила коня по лобі і дала йому теж свого смачного хліба.

Потім мені захотілося пити, і я сказав про це Нонно.

— Ходіть зі мною, — відповів він.

Нонно повів нас у садок, і там ми побачили чисту криничку. Він занурив у неї дерев’яний цебер, витяг води, і ми заходилися пити просто з нього. І яка ж то була холодна, яка смачна вода! Я зроду не пив такої.

— Ох, яка добра вода, — сказав я Нонно. — Що це за така криничка?

— Хіба вона якась незвичайна? — знов здивувався він. — Ми її просто звемо криничкою і завжди втамовуємо водою з неї спрагу.

Міраміс також хотів пити, і ми дали йому води. Тоді напоїли ягнят і овець.

Нонно треба було вертатися з отарою на ті пагорки, де ми його зустріли. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля своїх овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо сам я ще ніколи не ночував надворі.

Бенко зі своїми татом і мамою інколи їздили за місто на велосипедах і ночували в наметі. Вони ставали табором десь біля чистого лісового струмка і спали в спальних мішках. Бенко завжди казав, що кращої ночівлі годі собі навіть уявити, і я йому вірю.

— Добре тобі, що ти можеш цілу ніч спати надворі, — сказав я Нонно.

— Ти теж можеш, — відповів він. — Ходи зі мною.

— Ні, — сказав я, — мій тато-король турбуватиметься, коли я не повернусь додому.

— Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці, — сказала бабуся Нонно.

— Повідомте й мого тата, — попросив Юм-Юм.

— Гаразд, я повідомлю й садівника, — відповіла бабуся. Ми з Юм-Юмом так зраділи, що почали вистрибувати не згірше за ягнят.

Але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:

— Коли впаде роса, вам буде холодно.

Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:

— Я маю ще два