Горбоконик - Петро Єршов

він грає,
Людські душі звеселяє:
"Ой у полі, край села,
З мужем жіночка жила;
Як візьметься муж у боки,
То дружина піде вскоки,
І зачнеться в них тут пир
Та на весь хрещений мир!"
Це ще приказка, та буде
Вам і казка, добрі люди.
Біля нашого стола
Мушка пісню завела:
"Що дасте мені за звістку,
Як свекруха б'є невістку?
Ой свекруха та ще й зла
Мотузочка узяла,
Ручки-ніжки прикрутила
Та й на припік посадила:
Не ходи туди вночі,
Де гуляють паничі!"
Це ще приказка велася,
От і казка почалася.

То ж по персника Іван
Поспіша на окіян.
Мчиться, лине Горбоконик,
Аж навколо вітер гонить,
Сиві хмари розвіва
І ніде не спочива.

Близько вже до окіяну,
Каже коник наш Івану:
"Ну, Івасю, не дрімать!
От уже хвилин за п'ять
Ми приїдем на поляну —
До шумного окіяну;
Там лежить, дивує світ
Чудо-юдо риба кит;
Десять років він страждає,
А до цього дня не знає,
Як прощення заслужить;
Він почне тебе просить,
Щоб у сонця ти ясного
Волю випросив для нього;
Поміч ти пообіщай,
Та, гляди, не забувай!"
От в'їжджають на поляну
До шумного окіяну;
Там лежить, дивує світ
Чудо-юдо риба кит.
Всі боки його пориті,
Частоколи в ребра вбиті,
На хвостищі ліс шумить,
На хребті село стоїть;
Сіє люд на губі жито,
Між очей танцюють діти,
І дівчата між усів
Розійшлись шукать грибів.

Коник наш біжить по киті,
Аж копита дзвонять биті.
Чудо-юдо риба кит
Мандрівцям склада привіт,
Рот широкий розкриває
І журливо промовляє:
"Хто, куди ви й відкіля?
Жде на вас яка земля?"
"Ми посли від цар-дівиці,
Їдем з города-столиці,-
Каже коник Горбанець,-
Аж до сонця навпростець,
В дивний терем пречудовий".
"Чи не можна ж там, братове,
Вам у сонця запитать:
Скільки ще мені страждать,
Чом я мучуся в неволі,
Де кінець нещасній долі?"
"Добре, ките, все зроблю!" —
Крикнув, сповнений жалю,
Наш Іван до риби кита.
"Ох, коли б мені дожити,
Щоб побачить вільний світ!
Я лежу вже десять літ...
Сам тобі в пригоді стану!.." —
Так говорить кит Івану.
"Все зроблю!" — Іван гука,
Стис ногами Горбанька,
Той стріпнувся, розігнався,
Плиг на берег та й подався,
Тільки видно, як пісок
Підліта аж до хмарок.

Їдуть темними борами
Ще й зеленими лугами,
А чи хто стрічався їм —
Я не відаю об тім.
Казка хутко пролітає,
Діло повагом чвалає.
Тільки, братики, я чув,
Що туди Іван прибув,
Де границею своєю
Небо сходиться з землею,
Де селянки, як прядуть,
То на небо льон кладуть.

Тут Іван не забарився
І на небі опинився,
Шапку набік заламав,
Розглядатися почав.
"От так чудо! От так диво!
В нашім царстві теж красиво, —
Каже коникові Йван
Між блакитних тих полян,-
А як з небом порівняти,
Не годиться, що й казати!
Що земля!.. Адже вона,
Звісно, й чорна, і брудна;
Ну, а тут земля блакитна,
Та весела, та привітна!..
Глянь-но, конику, отам
Щось блищить назустріч нам,
Ніби світиться зірниця...
Певно, сонцева світлиця...
Та й висока, ай-ай-ай!"
"Роздивляйся й примічай,
Це ж бо терем цар-дівиці,
Скоро нашої цариці! —
Коник так йому кричить.-
Уночі тут сонце спить,
А як день землі сіяє —
Місяць ясний спочиває".

Їдуть, бачать: сім стовпів
З найдорожчих кришталів;
Наче змійками, стовпи ті
Щирим золотом обвиті;
Угорі блищать зірки,
А круг терема садки;
Там на вітах срібноясних
В золотих клітках прекрасних
Птиці райські все сидять,
Душу співом веселять.
Терем той між теремами —
Як столиця над містами,
Весь у сяйві золотім —
Руський хрест горить на нім.

От наш коник зупинився;
Зліз Іван, причепурився
Та й до місяця іде
І таку там річ веде:
"Здрастуй, Місяць Місяцьович!
Я зовусь Іван Петрович,
Із далеких я сторін
І привіз тобі поклін".
"Сядь, Іваночку Петрович! —
Каже Місяць Місяцьович.-
Відкіля, скажи мені,
Ти у нашій стороні,
Із народу ти з якого,
Хто послав тебе й для чого,
Що ти бачив, що чував,-
Розкажи, та не лукав!"
"Я із земель із землянських,
Із країн із християнських,-
Одказав йому Іван,-
Переїхав окіян,
А прибув од цар-дівиці
В ясний терем уклониться
І сказати так... стривай!
— Неньку ти мою вітай
І скажи: дочка питає,
Чом лице вона ховає
По три ночі, по три дні
На печаль-журбу мені,
І чому мій брат коханий
Загорнувся у тумани,
Личко красне заховав,
Наче гнів на мене взяв? —
Так либонь...— Дівиця тая
Слів у торбі не шукає,
Сипле їх, як з рукава...
Де ж згадати всі слова?"
"Що ж воно така за птиця?"
"Це, сказати, цар-дівиця".
"А! То ти забрав її
У землянські ті краї!?" —
Скрикнув Місяць Місяцьович
А Іван йому Петрович
Каже: "Ну а звісно, я!
Служба вже така моя;
Цар велів її дістати
В золоті його палати;
Бо інакше,— він казав,-
До катів би я попав
І потрапив би на палю".
Місяць з радості, не з жалю,
Став тут голосно ридать
Та Івана цілувать.
"Ах, Іваночку Петрович! —
Мовив Місяць Місяцьович.-
Що за звістку ти приніс
Через гори, через ліс!
Так ми тяжко горювали,
Що царівну потеряли!..
Як же тут було мені
По три ночі, по три дні
В хмарах темних не ховатись,
В сум та сльози не вдаватись,
Світлом радісним світить,
Супокійно їсти й пить?
Так і мій синок коханий
Загорнувся у тумани,
Ясен промінь погасив,
Над землею не світив:
Сумував він по сестриці,
По прекрасній цар-дівиці.
Чи здорова ж там вона?
Чи не хвора, не сумна?"
"Прехороша, щире слово,
Та, здається, нездорова:
Наче сніг отой, бліда,
Ще й, як трісочка, худа.
От як зробиться жоною —
Буде, певно, і товстою:
Цар, бач, сватає її".
"Ох ви, людоньки мої! —
Крикнув місяць.— Що гадає!
Молоденьку взять бажає!
Що старий задумав хрін?
Та не діжде того він!
Тільки здумать, що затіяв:
Хоче жати, де не сіяв!
Надто вже він ласий став!"
Знову тут Іван сказав:
"Хочу ще я попросити
За бідаху рибу кита...
Серед моря він лежить,
Мусить муки він терпіть;
Всі боки його пориті,
Частоколи в ребра вбиті...
Ревно він мене благав,
Щоб тебе я поспитав:
Чом він мучиться в неволі,
У такій нещасній долі?
Чи минеться та біда?"
Місяць тут одповіда:
"Він за те в такій неволі,
Що без божої без волі
Проковтнув серед морів
Три десятки кораблів.
Волю дасть він їм, Іване,-
І страждати перестане".

Тут Іванко наш піднявся,
З ясним місяцем прощався,
Міцно шию обійняв,
Тричі в щоки цілував.
"Ну, Іваночку Петрович,-
Каже Місяць Місяцьович,-
Я тобі з синком моїм
Щастя зичимо у всім.
Віднеси коханій доньці
Ти привіт од мене й сонця
І скажи на втіху їй:
— Не журися, сліз не лий,
Із тобою завжди мати!
Вже не довго сумувати —
І не сивий, не старий,-
Бравий красень молодий
На рушник з тобою стане! —
Ну, бувай здоров, Іване!"
Поклонившись як умів,
На коня Іванко сів,
Мов який князенко, свиснув,
Горбаневі боки стиснув,-
І за два дні наш Іван
Знов побачив окіян.

Коник знов біжить по киті
Аж копита дзвонять биті.
Кит одразу їх пізнав
І, зітхнувши, запитав:
"Як там, батечки ви рідні?
Чи загину в долі бідній?"
Коник каже: "Постривай,
Дві години зачекай!"

До села він прибігає,
Там усіх людей скликає,
Крутить хвостиком своїм
І таке говорить їм:
"Гей, послухайте, миряни,
Православні християни!
Як нема охоти вам
На обід піти сомам,
То відсіль тікайте скоро,
Бо збунтується тут море:
Чудо-юдо риба кит
Вгору виверне живіт!.."
Тут селяни ті, миряни,
Православні християни,
Закричали: "Що за страх!"
Та й побігли по домах.
Всі вози позапрягали;
В них пожитки поскладали
І покинули тоді
Рибу кита на воді.
Зірка з місяцем стрічалась,
А в селі вже не зосталось
Ні старих, ані малих,
Мов татари йшли на них.

Вибіг коник знов на кита
Та й кричить несамовито,
Прихилившись до ребра:
"Слухай, голово стара!
Ти тому в такій неволі,
Що без божої без волі
Проковтнув серед морів
Три десятки кораблів!
Тільки випустиш їх, брате,-
І не будеш муки знати,
Будеш жити-поживать,
Лиха-горенька не знать".
Цю промову закінчивши
І вудила прикусивши,
Він напружився — і вмить
Знов на березі стоїть.

Чудо-кит поворухнувся,
Тяжко-важко повернувся,
Взявся море хвилювать
Та із пащі викидать
Кораблі за кораблями
З парусами й моряками.

Шум ізнявся тут такий,
Що збудився цар морський:
Із гармат тоді гриміли,
В сурми ковані трубили;
Флаги вгору підняли
І