Горбоконик - Петро Єршов

немов бур'ян,
Шапку випустив із ляку.
"Непереливки, друзяко? —
Крикнув цар.— Ще скажеш — ні?!.."
"Ох, пробач, пробач мені!"
І, закутавшись в полу,
Він простягся на полу.
"Ну, на перший раз, гультяю,
Я провину вибачаю,-
Цар Іванові сказав,-
Ти ще, брат, мене не знав!
Можу, бач, в одну хвилину
З головою знять чуприну,
Як мене охопить гнів!
Та скажу без зайвих слів:
Перечув я, що жар-птицю
В нашу царськую світлицю
Похвалявся ти дістать,
Тільки б зволив я сказать.
Ну, гляди ж, не відрікайся,
В путь-доріженьку збирайся".
Тут Іван аж затремтів:
"Цього я не говорив!
Від пера не відрікаюсь,
Де здобув його — признаюсь,
А про птицю, далебі,
Хтось брехню сказав тобі!"
"Торгуваться ще з тобою? —
Цар, затрясши, бородою,
Закричав йому:— Мурло!
Що сказав я — щоб було!
За три тижні жароптицю
Принеси в мою світлицю,
Бо інакше — розчавлю,
Посадить тебе звелю
У тюрму, в диби, на палю!
Геть!" Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.

Кінь, його почувши крони,
Вдарив був веселі скоки,
Та як сльози він уздрів —
Мало сам не заревів.
"Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? —
Запитав Івана він,
Притулившись до колін.-
Не ховай передо мною,
Що зчинилося з тобою!
Я ладен допомогти!
Занедужав, може, ти?
Чи попався лиходію?"
Горбоконика за шию,
Плачучи, Іван обняв.
"Ох, біда нам! — він сказав.-
Цар звелів добуть жар-птицю
У ясну його світлицю.
Що робить, пораду дай!"
Каже коник: "Постривай!
Справді лихо та й чимале;
Ну, та ще ми не пропали!
Треба слухатись було —
От і горе б не прийшло.
По дорозі до столиці
Ти знайшов перо жар-птиці,
Я сказав: "Покинь перо,
Бо воно не на добро,
Бо багато неспокою
Принесе воно з собою!"
От тепер ти бачиш сам,
Що із того вийшло нам.
А проте скажу я сміло:
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись.
До царя тепер явись
І таке йому скажи ти:
"Дай, мов, царю два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина.
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря".

От Іван наш — до царя,
Каже: "Царю! Повели ти
Дати добрих два корита
Білоярого пшона
Та заморського вина,
Та нехай там поспішають,
Нас у путь випроводжають,
Скоро займеться зоря."
Повеління від царя
Зараз вийшло, щоб дворяни
Спорядили в путь Івана,
Цар його благословляв,
Молодцем його назвав.

Горбоконик вранці-рано
Розбудив свойого пана:
"Гей! Іване! Годі спать!
Треба діло зачинать!"
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв корита, і пшоно,
Та заморськеє вино,
Ще й хлібину на дорогу;
Сів на коника свойого,
Приодягтися як слід,
Та й подавсь на сонця схід —
Жароптицю добувати.

От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс.
Каже коник до Івана:
"Зараз буде тут поляна;
А на ній — гора ясна,
Та не проста, срібляна;
От сюди-то до зірниці
Прилітають жароптиці
У потоці воду пить;
Тут мій будем їх ловить".
Повістивши це Івану,
Вибіг коник на поляну.
Що за поле! Скрізь трава
Ізмарагдом одлява;
Вітерець над нею віє,
Так от іскорки і сіє;
А в траві квітки стоять,
Діамантами горять.
Ой на тій же на поляні,
Наче хвиля в окіяні,
Піднеслась гора ясна,
Та не проста, срібляна.
Із високості своєї
Щедре сонце ллє на неї
Чисті промені свої,
Барвить золотом її.

В надвечірню теплу пору
Горбоконик збіг на гору,
На горі спинився-став
І Іванові сказав:
"Ніч приплине незабаром,
То не гай же часу даром:
У корито лий вино
І з вином мішай пшоно.
А щоб буть тобі закритим,
Ти під другим ляж коритом,
Сам лежи та поглядай,
Потихеньку примічай.
Ще до ясної зірниці
Прилетять сюди жар-птиці
І почнуть пшоно клювать
Та по-своєму кричать.
Ту, котра до тебе ближче,
За хвоста хапай, та швидше!
А як зловиш птицю-жар,-
Закричи, мов на пожар;
Зараз я тобі з'явлюся!"
"Ну, а що, як обпечуся? —
Каже коникові Йван,
Розстилаючи каптан.-
Треба взяти рукавички:
Певно ж, то гарячі птички!"
Тут Горбаник геть побіг,
А Іван, зітхнувши, ліг
Під дубовеє корито
Та й лежить там, як убитий.

О полуночній порі
Світло ллється по горі —
Ніби день уже сіяє:
То жар-птаство налітає;
Почало воно кричать
І пшоно з вином клювать.
Наш Іван лежить закритий,
Поглядає з-під корита,
Аж сміється мимохіть,
Сам до себе бубонить:
"Пху на вас, нечиста сило!
Ну й до біса ж налетіло!
Певно, що десятків з п'ять...
От би всіх перехапать,-
Був би радий тій поживі!
Мовить нічого, красиві!
Бач, лапки червоні в них;
А хвостища — просто сміх!
Ге! В курей таких немає!
Ну, а сяєво палає —
Мов у батька в хаті піч!"
На тому скінчивши річ,
Наш Іван повзе змією
Із-під схованки своєї.
І одну жар-птицю — хап
За хвоста, мов куролап.
"Горбоконику-братино!
Ой, та швидше прибіжи-но!
Я жар-птицю, бач, піймав!"
Так Іван дурний кричав.
Вибіг коник наш із гаю:
"Ну, хазяїне, вітаю!
Щоб не сталося біди —
У мішок її клади!
Зав'яжи мішка тугенько,
Та й збираймося скоренько
До царя в далеку путь".
"Ні-бо, дай їх сполохнуть! —
Каже дурень: — Розкричались!
Ач, який зчинили галас!"
І, схопивши батога,
Вздовж і впоперек шмага.
Наче полум'я шугнуло,
Жароптаство спалахнуло,
В огняне кільце звилось
І за хмари подалось.
А Іван услід за ними
Рукавицями своїми
Все махає та кричить,
Аж сусідній ліс дрижить.
В хмари птиці залетіли;
Подорожні попоїли,
Скарб уклали дорогий
Та й поїхали мерщій.

От приїхали в столицю.
"Що, дістав мені жар-птицю?" —
Запитав Івана цар,
Краю того володар.
Спальник тут-таки від муки
Геть погриз у себе руки.
"А відома річ, дістав!" —
До царя Іван сказав.
"Де ж вона?" — "Пощо спішити?
Спершу вікна повели ти
У вітальні зачинить,
Щоб із дня нам ніч зробить".
Двораки попідбігали,
Вікна всі позачиняли.
От Іван бере мішка,
Жароптицю випуска:
"Киш, бабусю!" — примовляє.
Сяйво тут як засіяє,-
Аж гукнув од страху цар:
"Ох ти, матінко! Пожар!
Гей, пожежників скликайте!
Заливайте! Заливайте!"
"Це, дивись-но, не пожар,
Це сіяє птиця-жар,-
Каже хлопець, сам од сміху
Трясучися.— Ну й потіху,
Царю, я тобі привіз!"
Засміявся цар до сліз.
Каже потім: "Ну, друзяко,
Від царя прийми подяку.
От спасибі! Будь по цім
Зброєносцем ти моїм!"

Те почувши, хитрий спальник,
Що над кіньми був начальник,
Поки Йвана не було,
Каже: "Ну, стривай, хамло!
Не радій іще, мурмило,
Що тобі так пощастило!
Ще тебе я підведу,
Милий друже, під біду!"

Днів за десять після того
В кухні вечора одного
Позбирались кухарі,
Служники й воротарі;
Попивали мед із жбана
Та читали Єруслана.
"Ех! — один слуга сказав.-
От я книжечку дістав!
Є що, хлопці, почитати!
Сторінок в ній небагато,
І казок усього п'ять,-
Та одна в одну, сказать,
Не звичайні, а чудові!"
Звісно, всі по тому слові
Просять казку хоч одну,
Не звичайну, чарівну
З тої книжки розказати.
"Ну, з якої ж вам почати?
Перша казка про царя,
Друга — про богатиря;
Третя казочка... про того...
Про князенка молодого...
А четверта про війну.
П'ята.,. Дайте спом'яну...
П'ята казка... От і знаю,
А ніяк не пригадаю!
Геть забув, як на біду!"
"Про царівну молоду?"
"Одгадав ти! Просто дивно!
Про морську вона царівну.
Ну, яку ж тепер, брати,
Казку вам оповісти?"
"Про царівну! — всі гукнули. —
Про царів уже ми чули!
Про дівицю нам скоріш!
Слухать буде веселіш!"
Сів слуга тоді поважно
Та й розказує протяжно:

"Проти сонця, проти зір
Окіян розлігся вшир.
Знають путь до окіяну
Лиш погані басурмани;
З християнської ж землі
У човні чи кораблі
Не бували ще миряни
Серед того окіяну.
Та відомо добре нам,
Що живе красуня там,
І не проста, і не бідна:
Донька місяцеві рідна,
Сонцю красному сестра.
Як денна прийде пора,-
В кожушечку дорогому,
На човні на золотому
Виплива вона з хором,
Срібним граючи веслом;
Пісні любої співає
Ще й на гуслах ніжно грає..."

Спальник з печі все те чув.
Він зіскочив так як був,
До царя побіг швиденько;
Поклонивсь йому низенько,
В землю стукнувши чолом,
Та й лепече язиком:
"Преласкавий царю-пане!
Хай це в гнів тобі не стане!
Не вели мене карать,
Слово дай мені сказать!"
"Говори, та правду тільки,
Не бреши анінастільки!"
Цар з постелі закричав.
Хитрий спальник розпочав:
"Царю! В кухні ми сиділи,
Мед-горілочку хилили
За здоров'ячко твоє.
Враз челядник устає
Та й розказує билицю
Про чудову цар-дівицю.
Зброєносець