Климко - Григор Михайлович Тютюнник
— А я, гад, скільки в районі не напитував, ніде нема, — сміється Сашко, і важко збагнути, жартує він чи правду каже.
— Наче тебе прошено… — стинає плечем Софійка, легенько, щоб не розбудити дитину.
— Не прошено, так сам чув, як воно щовечора бує. Воно що — хворе?
— Ні… Так чогось нервичає, — зітхає Софійка.
— А не гукає «тату», х-га-га?..
Софійчині щоки наливаються ще густішим бузковим рум’янцем, брови немічно тремтять, і вона одвертається з дитиною.
— Іди собі, куди розігнався.
— А я нікуди й не розганявся, а прийшов одвідати, — мирно одказує Санько і дивиться на Софійчину спину, що виглядає з глибокого вирізу в дешевому платті. Вузенька спина, тендітна, в золотому проти сонця пушкові. І родимок багато, дрібні, як макове зерно. Санько тікає від них очима, а все ж бачить краєчок розпашілої Софійчиної щоки, пухнасті кучерики поза вухами, жмутик довгого рівного волосся, туго перев’язаний зеленою тасьмою — просто, без бантика.
Санько поторкав один кучерик пальцем і спитав, примружуючи око:
— Сама накручувала чи зроду?
Софійка повела головою і одхилилася.
— Іди вже собі. Дивляться оно всі, ще мені не хватало, щоб і тебе пришили…
І стала пригойдувати дитину, рвучко, невміло, не пригойдувала — теліпала. А Санько підпер щоки долонями і тихо засвистів. Ф’ю, ф’ю, — виводив тоненько, не пісню і не марш, а таку собі триндичку. Тоді кинув свистіти і запитав:
— Це не від того, що казав: «Я такої, как ти, во всій Золотоноші не стрічав»?..
— А ти шпигував… — гостро примружилася Софійка і знову прикусила губу, але не так, як раніше, боячись зачепити лиху на слово і на руку Санькову погорду — бачила ж бо, як він кидав біля клубу вдвічі більших за себе хлопців об землю і як горіли при тому його відчайдушні смоляні очі, і знала, що навіть ті з її подруг, у кого серце промовляло до Санька, як і в неї колись, іще школяркою, боялися почути від нього жадане оте «ходім». Отож затято губу прикусила і ще дужче одвернулася геть і головою норовисто повела. Те означало, що вона анітрохи не боїться його і не хоче, не буде з ним говорити: хай сидить бовдуром.
— Не шпигував, — байдуже одказав Санько, — а йшов пізно з роботи й почув.
Софійка мовчала. І мовчанка та була по-жіночому затята.
Санькові це сподобалося. Правильно. А то раніш, було, вечорами коло сільбуду тільки й бачиш: хто б з хлопців не підчалив до Софійки, дивись, уже залигав рукою тоненький стан, одлучив од гурту, шепоче щось, регочеться впевнено і — веде. А вона тільки озирається немічно і — йде. Хіба то дівка? Глина опішнянська!
Санько збив на очі картуз і посвистував, обхопивши долонями щоки, і слухав, як за сосною, на сусідньому кутку трахкають молотком по залізу, либонь, дах у когось перекривають. А за Софійчиною хатою, в крамарівському садку, ляпають картами й мовчать.
Поки хтось не виграє. Тоді або регочуть аж до кашлю, або лаються.
— Трах-тах-тах… — лине од поля з-за сосни і гатить по скронях.
— …ах-ах-ах, — озивається в сосні, і хтось із картярів гуде:
— Людям оно й неділі немає…
— Хіба ж то люди? То у Якова Великодного, — одказують йому з тонкою посмішкою в голосі. — П’ятий хлів вибехкав та вкриває.
— Угу. Хоч без Бога за пазухою, зате під залізом…
— І то випаде щастя чоловікові. Побили денікінці за те, що сідло офіцерське вкрав, а так, бач, сорок год у революціонерах і проходив! Тепер тільки оскиряється…
Санько слухає розмову і посвистує веселіше. Він-то добре знає Великодного. Як і Великодний його. Підсидів Санька колись давно, ще хлопчиком, у колгоспному садку з пазушкою антонівок і бив. А Санько його торік поторкав. За все! Стрів якось потемки в сосні з лантухом кавунів за плечима (Великодний вийшов на пенсію і крав уже не вдень, а вночі), присвітив сірником в обличчя, залите потом, жалібно скривлене од переляку, і сказав так весело, що аж у самого мурахи по спині побігли: «А-а, це ви, Якове Опанасовичу! Здрастуйте! Та не трусіться, я в суд не подам…»
І поторкав.
А через кілька днів, чув, поїхав Воликодний у Полтаву і жив там, мабуть, з місяць, поки вставив зуби. Тепер, як балакає, — шепелявить…
«То ж тільки раз і зачепив! А якби ще і вдруге, х-га-га…» — думає Санько з легким серцем і дослухається до солов’їв у лузі.
По сей бік їх чути глухіше, наче з глибокого провалля, пісні їхні зливаються в одну і плинуть, плинуть понад річкою, мовби весняна вода великим ровом.
«Це їх аж до Дніпра скрізь по лугах повно», — розмірковував Санько. Йому-бо здавалося, що солов’їна повінь ота сягає тільки до Дніпра, а далі простилається така безмежна синя широчінь вод, що й оком не зглянеш. І над нею — тиша, та чайки падають з крила на крило… (Санько, щоб сказать, далі Миргорода не бував, і Дніпро уявлявся йому по Гоголю, ще з школи: «Рідко яка птиця долетить до середини Дніпра. Пишний! Немає ріки йому рівної в світі…»). А за Дніпром, немов далекі хмари в погожий день, бовваніють над водами гори та церкви білі, золотоверхі сяють поміж ними. А в горах ліси гудуть споконвічні, і через те солов’їв там не чути, хіба що орли в небі кружляють та ходять присмерковими ущелинами люди — в овечих шапках, з твердими синіми очима, під брови захованими, та з мідними топірцями в руках замість костурів… Ото люди! А тут… Павучня. Усе товчуть одне одного як не за курку, то за межу, то за сонце, що світить не в один лише двір, а ще й у сусідів…
Ех!
«Таки дотеліпала дитину, поки з пелюшок витрусила», — кинув косяк на Софійку, що невміло, похапливо закутушкувала немовля у новенькі пелюшки з білого ситцю.
— Давай подержу, — сказав похмуро і відчув у грудях терпке незнайоме тепло: ніколи ще дітей у руках не тримав. — Давай, давай, — простяг до Софійки дві великі, немов колиска, стулені докупи долоні.
Софійка глянула на ту колиску, ледь затримала на ній полохливі, змучені соромом очі, повагалася — люди ж кругом — тоді таки поклала в неї дитя.
— Не впусти тільки гляди, — і бгала, бгала швидкими пальцями пелюшки, обгортаючи ними легеньке, як пір’їна і — Санько
