Острів злочинців - Збігнєв Ненацький

пістолет. Під такою загрозою батько змушений був дати йому ключа, і Плюта знову пішов з нашого дому. Пізно ввечері, засвітивши ліхтарі на бакенах, батько надумав заглянути в будку, його цікавило, навіщо Плюті знадобився ключ. Двері в будці були відхилені. Батько зайшов усередину, засвітив ліхтаря… і побачив Плюту, що лежав долі з розбитою головою. Він був мертвий. Страшенно вражений, батько прибіг додому порадитися з матір'ю, що робити далі. Він боявся, що підозра впаде на нього, адже Плюту забито в його будці. Мати нарадила повідомити про все міліцію, але спершу хотіла сама впевнитися, чи справді таке сталося, бо батька це так приголомшило, що з його розповіді можна було небагато збагнути. Вони попливли разом на острів, пішли до будки, відчинили двері і…

– І?.. — підхопив я.

— Не побачили вбитого Плюти. В будці не було ані його тіла, ані слідів крові, нічого, що свідчило б про злочин. А ключ, який батько дав Плюті, стирчав у замку на дверях. Батько божився, що розповів матері чистісіньку правду, і мати повірила, хоча та розповідь здавалася жахливим сном. Звісно, до міліції вони вже не пішли. Батько боявся, що його розповідь сприймуть як хворобливе марення… Тож він вирішив дати спокій цій справі й учинив, на мій погляд, не гаразд.

— Авжеж. Це було нерозважливо.

— Минуло вже кілька тижнів. Плютиного тіла ніхто не знайшов, і нарешті батькові почало здаватися, що вся ця історія — справді жахливий сон. Аж ось за кілька місяців, саме тоді, як сюди приїхали ви, батько дістав листа. Дивного листа. Літери в ньому були повирізувані з газети…

— З газети? — здивовано повторив я, згадавши, що анонімний лист, який повідомляв міліцію про ночівлю Барабашевої банди на острові, теж складався з газетних літер. Такий самий був і лист до професора антропології.

— Так. Літери були повирізувані з газети. З них складалися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИНЕНОЮ.

– І батько послухався?

— Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.

– І потім був знайдений у бункері в лісі.

— Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.

— Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?

— Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.

— Плюта взяв ключ у вашого батька, — вголос міркував я. — Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.

— В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.

— Ніхто про це не знав, крім міліції.

— Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?

— Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.

— Хто? — вигукнула дівчина, пойнята жахом.

— Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…

— Боже милостивий…

— Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Барабашевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом — тобто я — і є Барабашева людина. А хто ж цей «старий»?

— У нас тут багато старих людей.

— О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.

— Брр… — Ганка здригнулася зі страху. — Як це все жахливо й похмуро!

Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.

Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.

— Час вертати додому, — сказав я й потиснув Ганчину руку.

Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Гонитва за браконьєрами. — Я захоплюю човен браконьєрів. — Пожиток з ласунства. — Непевний тип. — Що ховало давнє кладовище. — Знахідки в старих могилах. — Кондраса заарештовано. — Тереза викрадає човна. Зустріч у лісі. — Куди попливла Тереза?

Тривожний звук сурми догнав мене на перехресті лісових доріг. Здавалося, що гарцерська сурма кличе всіх до нагальної дії. Могла бути тільки одна причина цієї тривоги серед ночі в гарцерському таборі: браконьєри.

Завернувши машину, я подався до табору. Сурма гостро й пронизливо краяла морок ночі. Коли я під'їхав, табір уже спорожнів, а сурма змовкла. Я поспішив до річки, туди, де колись причалював пором. Тут я побачив чималий гурт гарцерів. Стоячи на березі, вони дивилися на воду й сердито вимахували руками.

— Утік! Скочив у човна і втік, — підбіг до мене Соколине Око. — А другий браконьєр зник біля старих бункерів. У нас немає човна наздогнати того, що поплив. Онде його ще видно!