Острів злочинців - Збігнєв Ненацький

— Але в цьому випадку зраджено всю банду?

— Авжеж. Це могла зробити людина, яку скривдила банда. І людина помстилася.

— Скривджена людина не вдавалася б до анонімного листа, — зауважив я. — Вона просто прийшла б до міліції й відкрито повідомила, де ночує банда.

Офіцер похитав головою:

— За тих часів бувало по-всякому. Дехто лишався анонімом, боячись помсти бандитів.

Так ми розмовляли, стоячи на березі біля пришвартованого човна, в якому чекав на слідчого міліціонер.

— Мені здається, що в усіх цих справах дуже добре поінформована пані Пілярчикова, місцева крамарка, — сказав я офіцерові.

— Так? — здивувався той і подякував за звістку. Подавши мені на прощання руку, він скочив у човна, і за мить над річкою загуркотів мотор. Міліція поїхала, а я повернувся до табору.

Тут панувала звична передвечірня метушня. Залічка прала перед своїм наметом, пан Опалко надворі виліплював нову голову — тепер уже за черепом з давнього колодязя; в господарчому наметі варили вечерю, звідти долинав брязкіт кухонного начиння. Двоє студентів лежали, підстеливши ковдру, на траві й читали книжки. Намет пана Кароля був щільно зашнурований, мабуть, пан Кароль знову пішов рибалити.

«Офіцерові міліції, — спало мені на думку, — я порадив поговорити з тією плетухою Пілярчиковою. А чого ж я сам не зробив цього?»

Я хутчій завів машину і помчав до містечка. Дорогою «сам» почав пирхати, кашляти. «Еге, мабуть, карбюратор забило», — злякався я, та за мить мотор знову працював рівно й спокійно.

Крамничка пані Пілярчикової була ще відчинена.

— Чи є пиво? — спитав я.

— Немає, — пробурмотіла жінка.

— А дерев'яні мундштуки можна купити?

— Звісно, — кивнула вона й неохоче підсунула мені коробку.

— Ви гніваєтеся на мене, що я не взявся з вами шукати колекції дідича Дуніна? — лагідно спитав я. — Але ж я справді не шукаю тих скарбів.

— Однак план ви маєте, — докірливо зауважила Пілярчикова.

— Маю. Тільки він нічого не вартий. На ньому зазначено все, крім місця, де сховано колекції. Зрештою, ви самі знаєте, що дідичеві скарби хтось уже переніс до іншого місця. Шкода гаяти час.

Пані Пілярчикова склала руки на товстому животі й зневажливо глянула на мене.

— Ви не вірили мені, коли я казала, що знаю того чоловіка. Думали, що я несповна розуму. І що ж виявилося? Той чоловік направду був у нашому містечку торік восени. Тут, у моїй крамниці, пив пиво. Міліціонери з повітової комендатури показували багатьом його фотокартку, і дехто підтвердив, що він був у нашому містечку. Одна крамарка навіть казала, що цей чоловік питав її, чи ще живий той, хто світить на річці вогні, чи мешкає у тому ж самому будиночку над Віслою. І коли крамарка відповіла йому, що той живий і досі мешкає в тому самому будиночку над Віслою, то він вийшов з крамниці й подався простісінько до нього.

— До кого?

— Та я ж казала вам, до Кондраса, що засвічує на річці бакени. Його дочка, Ганка, вчиться на лікаря у Варшаві. Там така горда пані стала, коли йде вулицею, то ледве вітається. Тепер не буде так кирпу гнути, як батька посадять.

— Посадять? А чого?

— Ну, коли той чоловік пішов до Кондраса та ще й, кажуть, ночував у нього, а тепер у лісі знайдено його кістки, то, певне, не хто інший його забив, як Кондрас.

Я подумав про Ганку, про її таємницю. Он воно що! Ось чому Ганка так дивно повелася, коли я розповів їй про кістяк, знайдений у давньому бункері. Ось звідки вона знає прізвище вбитого. Нікодем Плюта ночував в їхній хаті…

Сплативши пані Пілярчиковій за непотрібні мені мундштуки, я вийшов на вулицю і вже збирався сідати в машину та вертати до табору, коли це мені здалося, наче далеко попереду майнула постать пана Кароля. «То він не пішов рибалити?» — здивувався я. І хоч Кароль, як і я, іноді приїздив до містечка по цигарки чи якісь харчі, проте я покинув машину перед крамницею Пілярчикової й швидко подався до ринку.

Справді, це був пан Кароль. Він зайшов до цукерні біля автобусної зупинки. Я підійшов до великої вітрини й зазирнув усередину.

Пана Кароля біля буфету не було. Я помітив його в глибині, коло мармурового столика. Він вітався з кимсь, хто, певне, чекав на нього. Коли пан Кароль сів, я побачив, що людина, з якою він зустрівся в цукерні, була… Тереза.

Вертаючи до табору, я посміхався: «Оце так? Тереза взялася тепер за пана Кароля?»

Надходив вечір, похмурий літній вечір, у повітрі пахло дощем. «Вночі, певне, піде дощ», — подумав я.

Поставивши «сама» біля намету, я подивився на річку» ще й досі бурхливу й каламутну від намулу. «О цю пору Ганчин батько засвічує ліхтарі на бакенах, — згадав я. — Цікаво, чи й сьогодні він світитиме й чи знову хтось моторошно гукатиме «Ба-ра-баш»?»

Я знову завів «сама» й поїхав до лісу. Там, де колись причалював річковий пором, я спустив «сама» на воду і повільно поплив за течією, посеред річки, аби машину не зауважив хто із Ганчиної хати, що стояла над самісінькою водою. Далі я завернув у рукав і незабаром під їхав до Острова злочинців.

Бралося на ніч, темрява дедалі густішала. Я ледве знайшов стежку, що вела в глиб острова. На якусь мить я затримався біля спільної могили Барабашевої зграї.

«З усієї зграї живими лишилися тільки двоє, — міркував я. — Обидва через п ятнадцять років ув'язнення опинилися на волі. Перший з них, Нікодем Плюта, загинув восени минулого року, його тіло хтось сховав у давньому бункері. Чи не ймовірно, що Плюту вбила