Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— Ви тільки не хвилюйтесь, — щиро сказав покутник, заспокійливо здіймаючи долоні, — я нічого не збираюсь робити. Я просто посиджу з дівчатками, аби їм було не так самотньо.

— Ти що, ідіот? — разом поцікавились Ірка й ватажок байкерів.

— Я тренуюсь, — ображено буркнув покутник, сідаючи прямо на землю біля ніг зв’язаної Ірки. — Звісно, я втік… Але ж повернувся! Наступного разу…

— Наступного разу ніколи не буде, — твердо сказала Віка. — Заберіть звідси цього недоумка!

— Та нехай сидить. Він розважить, — зненацька запропонував байкер. — Прикольний такий чувак. І взагалі, кицюню, чим ти тут займаєшся? Ти, звісно, гьорла — закачаєшся, для такої нічого не шкода… Але на мочилово я за так не підписувався! Тобі ці дівки щось заборгували — не віддають?

— Ой, котику, не бери до серця! Це так, між нами, дівчатками, — роблено посміхнулась Віка й недбало цьомнула байкера в щоку. Той розплився в широкій блаженній посмішці й випнув груди.

— Ну то що, віддаси? — Віка вп’ялась очима в Тетянку.

Та глянула на Ірку, але фізіономія подруги випромінювала саму лише тугу. Звільнитись було неможливо. Усе-таки їх зв’язали відьми. Тетянка зітхнула й гірко кивнула.

— Ну нарешті! — закричала Віка. — Зараз я розв’яжу тобі одну руку, ти даси її мені…

— А чому тобі? — пролунав обурений Аллин голос. — Ану зараз же відійди!

— Стули пельку, Алко, — кинула через плече Віка.

Алла враз стрибнула. Відчайдушно заверещавши, вона вчепилась у Вікине золоте волосся й звалила її на землю. Віка миттю схопила суперницю за руді патли. Вони покотились по землі.

— Мій дар! Ні, мій! — гарчали обидві відьмочки.

У цей час із задніх радів відьмочок вибралась колишня охоронниця Ольги Вадимівни:

— Доки вони там б’ються, ти мені руку давай, — наказала вона Тетянці, але та навіть не встигла поворухнутись, як юрба молодих відьом, репетуючи й розмахуючи кулаками підім’яла під себе новоявлену претендентку.

За якусь мить бились абсолютно всі. Відьми тягали одна одну за волосся, плювали в обличчя й підставляли підніжки. Вони щипалися, кусалися й штурхалися! Із юрби на мить випірнула Віка. Її досконале личко перетинала довга кривава подряпина. Зірвавши з ручки мотоцикла шолом, відьма знову кинулась у бій, розмахуючи ним в різні боки. Найміцніша пластмаса тріснула. Власник шолома досадливо крекнув.

— Отакої! Оце так дівки! — захоплено похитав головою ватажок, всідаючись на землю поруч із покутником.

— Вам весело, а час минає! — нервово сказала Тетянка, не зводячи очей із бійки. — Агов, дівчатка, скоро полудень! Хтось братиме в мене дар, чи ні?

Але відьми не чули її. Бійка була якраз у розпалі.

— А що то за дар такий? — зацікавлено спитав ватажок, поглядаючи знизу вгору на прив’язану Тетянку. — Ну, той, що ти маєш віддати?

— А, чаклунський, — повела підборіддям Тетянка.

Ірка штурхнула подругу плечем:

— Чого розпатякалась? — прошепотіла вона.

— Гірше все одно вже не буде! — на повен голос відповіла Тетянка. — У мене лишилося півгодини, а вони там б’ються! А потім скажуть: вибачай, Тетянко, ми спізнилися, доведеться тебе прирізати!

— А ти кому завгодно цей дар передати можеш? — поцікавився ватажок.

— Та ж ніхто не бере! — знову обурилась Тетянка.

Ватажок задумано втупився у відьмочок, які продовжували битись. У глибині сутички раз по раз сліпуче зблискувало золото Вікиного волосся.

— Шкода, офігенна гьорла… — пробелькотів байкер. — Але з чаклунським даром я таких іще цілу купу знайду, чи не так? — запитально глянувши на Тетянку, сказав він. — Нумо, хлопці! — скомандував ватажок. — Женіть цих дівок звідси! Розвоювались!

Байкери з реготом пострибали на мотоцикли й повільно рушили до відьом, що продовжували битись.

Колесо одного мотоцикла штурхонуло першу відьмочку, колесо іншого наїхало на Аллу. Оговтавшись, дівчиська побачили клин мотоциклістів, що рухався на них.

— Що ти робиш, котику?! — понад кермами й головами гукнула Віка, відступаючи перед мотоциклами.

— Тпрусь! — гаркнув на неї головний байкер.

— Слухай, ти ж дорослий хлопець! — намагаючись бути максимально переконливою, заторохтіла Ірка. — Яке чаклунство? Ти ще скажи, що в Гаррі Поттера віриш!

— Але перевірити — не завадить, — розсудливо сказав ватажок і схопив Тетянку за руку. — Передавай свою силу, якщо кортить жити.

— Я не вмію! — неслухняними від жаху губами прошепотіла Тетянка.

— Ну, тоді вибачай, — загув байкер і витяг із чобота величезний ніж у шкіряному чохлі. — Сама сказала: доведеться прирізати.

— Ану відійди від неї! — закричала Ірка, смикаючись у путах.

Тетянка заплющила очі, аби не бачити, як на неї насувається смерть.

І раптом загуркотів мотоцикл. Він загуркотів якось дивно, і звук його двигуна був не схожий на двигуни решти байкерів: він був розкотистий, гучніший, крутіший. Війнуло дивним вітерцем: у ньому змішалася свіжість із машинним маслом і бензином, і все разом пахло невимовно чудесно. Двигун гуркотів усе ближче, гучніше, але шлях залишався порожнім. Байкери відчайдушно крутили головами — невідомий мотоцикліст мав бути десь поруч! Але, як і раніше, довкола було порожньо.

І лише коли гуркіт двигуна загримів буквально за два метри від прив’язаних дівчаток, у повітрі неначе сяйнула гігантська блискавка: повітря вжикнуло й ніби розпалось на дві половинки. Із пройми вилетів велетенський «Харлей Девідсон»!

Він був білий, наче сніг, і здавався легким, мов ранковий туман. Він світився рівним, яскравим, абсолютно білим світлом. Сідок — дідуган із зовсім сивою бородою, в куртці з білої шкіри — хвацько крутонув ручку свого «залізного коня». Заклавши неможливий, немислимий віраж, мотоцикл уклинився між ватажком байкерів і дівчатками.

Дідуган здійняв руку. З-під рукавички зі срібними заклепками вилетів тонкий промінь і різонув по мотузках. Вони миттю спалахнули холодним сріблястим полум’ям і впали додолу.

— Сідайте! — гукнув дідуган, помахом руки показуючи на багажник свого білого мотоцикла.

Покутник першим скочив у сідло. За ним пострибали Ірка й Тетянка.

— Білий! — неслухняними губами прошепотів ватажок. — Білий Байкер!

З невимовним презирством глянувши на ніж у ватажковій руці, Білий процідив:

— Ех ти, а ще байкер! Не понесе тебе більше кінь, — дідуган кивнув на мотоцикл ватажка, — бо ти його знеславив!

Білосніжний «Харлей» заревів, влітаючи в розкрите повітряне провалля.

Ірка озирнулась. Юрба байкерів стояла нерухомо, благоговійно дивлячись услід Білому. І лише ватажок шалено тис на стартер, намагаючись завести свій мотоцикл. Але машина глухо мовчала.

Розділ 10

День шостий, міліцейсько-вовчий

— Я оце не зовсім розумію, де ми всі сидимо? — поцікавилась Ірка. — Хіба на багажнику мотоцикла можна їздити втрьох?

— Були б гарні пасажири, а на моєму мотоциклі все можна! — розреготався Білий Байкер.

Білосніжний «Харлей» летів уперед, і навколишній простір зливався в туманне марево, в якому час від часу миготіли