Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен

— Ні, уявіть собі, що я, — заперечив Карлсон. Тоді похопився й ніби над чимось задумався. — Принаймні я найкраще рахую, — понуро додав він по хвилі і здвигнув плечима: — Та це дурниці, не варто й згадувати.

Він почав жваво підстрибувати, кружляючи навколо панни Цап і наспівуючи своєї веселої пісеньки:

Хочу я стріляти, хочу я гуляти…

— Не треба, Карлсоне, не треба! — благав його Малий. Та все дарма.

Босе, бісе, басе… —

співав далі Карлсон.

А як дійшов до слова «бом», враз почувся постріл, а тоді зойк. Стрельнув Карлсон, а зойкнула панна Цап. Спершу Малий думав, що панна Цап зомліла, бо вона опустилася на стілець і сиділа мовчки, з заплющеними очима. А Карлсон і далі співав своє: «Босе, бісе, басе, бом».

Та враз панна Цап розплющила очі й сердито сказала:

— Як тобі зараз не заціпить, шибенику, то я тебе так набосаю і набасаю, що довіку пам’ятатимеш!

Карлсон не відповів. Він тільки тицьнув коротеньким пальчиком на шпильку під бородою в панни Цап:

— Гарна шпилька. Де ви її поцупили?

— Ну, Карлсоне! — злякано сказав Малий, побачивши, як розгнівалася панна Цап.

— Це… це нечуване нахабство, — простогнала вона, насилу вимовляючи слова: Тоді верескнула: — Забирайся геть! Геть, кажу!

Карлсон вражено подивився на неї:

— Чого ви кричите? Я ж лишень спитав. А по-моєму, як хто чемно питає, то й відповідати теж треба чемно.

— Геть! — не вгавала панна Цап.

— Про мене, — сказав Карлсон. — Тільки ще одне мушу спитати. Може, й у вас щоранку терпне тіло? І коли ми почнемо виступати з вами?

Панна Цап дико озирнулася по кухні, шукаючи чогось замашного, і Карлсон послужливо кинувся до шафи з хатнім начинням, дістав вибивачку й простягнув її панні Цап.

— Гей-гей! — вигукнув він, хвацько крокуючи по кухні. — Гей-гей, ось зараз знов почнеться.

Та панна Цап пошпурила геть вибивачку. Вона згадала, як першого разу гналася за Карлсоном з вибивачкою, і більше не хотіла такої гонитви.

Малий не вважав, що це гарний початок, але йому було цікаво, чи довго панна Цап, така розлючена, терпітиме Карлсона, що крокував по кухні і гейкав. Мабуть, недовго. Треба якомога швидше забрати Карлсона з кухні. І як Карлсон водинадцяте проходив повз Малого, той схопив його за комір і попросив:

— Карлсоне, ходімо краще до моєї кімнати!

І Карлсон пішов за ним, але дуже неохоче.

— Це ж безглуздя: я тільки почав її розворушувати, і вже мене спинили! — обурювався він. — Ще трохи, і я певен, вона б засопіла так радісно й грайливо, як морський котик.

Він, як завжди, підійшов до горщика й витяг персикову кісточку — подивитися, чи вона виросла. Малий і собі хотів глянути. Стоячи поруч з Карлсоном, він поклав йому руку на плече й помітив, що Карлсон геть мокрий.

Сердешний, мабуть, літав довго по дощі.

— Ти не змерз, що такий мокрий? — запитав його Малий.

Досі Карлсонові наче було байдуже, що він мокрий, але тепер він почав мерзнути.

— Певне, що змерз, — сказав він. — Та хіба це когось турбує? Хіба комусь прикро, що його найкращий приятель змок до нитки й тремтить з холоду? Хіба цей хтось квапиться скинути з нього одяг та повісити сушити, і загорнути його в гарний м’який халат, і зварити йому теплого шоколаду, і принести цілу купу булочок, і покласти його до ліжка, і заспівати йому гарної, сумної пісеньки, щоб його приятель спокійно заснув, га? — Він докірливо подивився на Малого. — Ні, не квапиться, — додав Карлсон, і голос йому затремтів, наче він збирався плакати.

Малий поспішив виконати все те, що, на Карлсонову думку, повинен був зробити для найкращого приятеля. Найважче було дістати в панни Цап теплого шоколаду й булочок; вона не мала часу, ні про що не хотіла й слухати, бо саме взялася пекти курча дядькові Юліусові, що от-от мав з’явитися.

— Сам любенько міг би зварити, — сказала вона.

І Малий зварив шоколаду сам. А потім Карлсон, кругленький та рожевий, сидів на ліжку Малого в його ж білому купальному халаті і ласував шоколадом з булочками, а у ванній сохла Карлсонова сорочка, штани, спідня білизна, черевики й шкарпетки.

— Сумної пісеньки можна вже не співати, — сказав Карлсон. — Але ти зробиш мені послугу, як залишиш у себе на ніч.

— А ти хочеш? — спитав Малий.

Карлсон саме запхнув у рот цілу булочку, тож не міг відповісти, тільки промовисто кивнув головою. Бімбо загарчав. Йому не сподобалося, що Карлсон улігся на ліжко Малого. Та Малий узяв Бімбо й шепнув йому на вухо:

— Я ляжу на канапі й перетягну туди твого кошика.

Панна Цап чимось забряжчала в кухні, і Карлсон ображено сказав:

— Вона не вірить, що я найкращий у класі.

— Що тут дивного? — відповів Малий.

Він-бо знав, що Карлсон не вміє добре ні читати, ні писати, а найгірше рахує, хоч панні Цап він казав навпаки.

— Тобі треба вправлятися, — порадив Малий. — Хочеш, я навчу тебе додавання?

Карлсон пирхнув, аж шоколад бризнув по стіні.

— А може, я навчу тебе трохи скромності? Ти гадаєш, що я не вмію дода… ну, оте, що ти казав?

Зрештою, не було коли вчитися додавання, бо саме з сіней почувся гучний дзвінок. Малий знав, що це вже напевне дядько Юліус, і кинувся відчиняти. Він волів сам зустріти дядька Юліуса і думав, що Карлсон залишиться в ліжку. Та Карлсон думав інакше. Він спішив за Малим, аж халат плутався йому під ногами.

Малий відчинив двері. На порозі справді стояв дядько Юліус, тримаючи в руках валізки.

— Просимо, дядьку Юлі… — почав Малий.

Далі він не доказав, бо тієї миті гримнув гучний постріл, а наступної зомлілий дядько Юліус упав на підлогу.

— Ну, Карлсоне! — в розпачі крикнув Малий. О, як він жалкував, що дав Карлсонові пістолета! — Що тепер буде, навіщо ти стріляв?

— Салютував, — боронився Карлсон. — Бо завжди салютують, коли приїздять значні особи чи високі гості.

Малий ладен був заплакати з горя, Бімбо шалено гавкав. Зачувши постріл, примчала панна Цап і почала вимахувати руками та охкати над сердешним дядьком Юліусом, що лежав на килимку перед дверима, наче перевернена підвода з дровами. Лише Карлсон не розгубився.

— Спокійно, тільки спокійно, — сказав він.

Тоді схопив великого кухля, що ним мама поливала вазони, і щедро линув води на дядька Юліуса. І це справді помогло — дядько Юліус розплющив очі й промурмотів:

— Коли той дощ пересядеться!

Потім він, побачивши стурбовані обличчя коло себе, зовсім прийшов до тями й запитав кволим голосом:

— Що… що сталося?

— Стався