Малий і Карлсон, що живе на даху - Астрід Ліндгрен
Тепер панна Цап почала впадати коло дядька Юліуса. Вона обтерла його й повела до спальні, де він мав мешкати. Чутно було, як вона пояснювала дядькові, що то винен плюгавий, товстий хлопчисько, один із шкільних товаришів Малого, і що його треба гнати геть, тільки-но він з’явиться.
— Чуєш? — запитав Малий Карлсона. — Обіцяй, що ніколи більше не даватимеш салютів.
— Будь ласка, — ображено мовив Карлсон. — Отак приходь і влаштовуй гостям свято! Хіба знайдеться хто, щоб поцілував тебе в обидві щоки й сказав, що ти найкращий у світі влаштовувач свят, — де там! Всі або лають тебе, або вмлівають!
Та Малий не чув, що Карлсон казав. Він дослухався, як дядько Юліус нарікав на все в спальні. І матрац надто твердий, і ліжко закоротке, і ковдри затонкі. О, тепер уже знати було, що приїхав дядько Юліус!
— Йому ніколи ніщо не подобається, — пояснив Малий Карлсонові. — Думаю, що він задоволений тільки собою.
— Я швидко відучу його від цього, якщо ти мене гарненько попросиш, — сказав Карлсон.
Та Малий гарненько попросив Карлсона лишити все так, як є.
Карлсон ночує в Малого
За годину дядько Юліус сидів біля столу у вітальні і їв курча, а панна Цап, Малий, Карлсон і Бімбо стояли і дивилися. «Наче тобі король», — думав Малий. Учителька в школі розповідала їм про давніх королів: вони тримали коло себе людей, щоб ті дивились, як вони їдять.
Дядько Юліус був товстий, на обличчі в нього малювалася пиха й самовдоволення. Але саме такі були й давні королі, згадав Малий.
— Забери пса, — сказав він. — Ти ж знаєш, Малий, що я не люблю собак.
— Бімбо нічого не робить, — заперечив Малий. — Він такий тихий і чемний.
Дядько Юліус прибрав глузливої міни, як завжди, коли хотів сказати щось неприємне.
— Авжеж, тепер так повелося. Діти не слухають, як їм щось загадуй. Авжеж, тепер усі мудрі… Не сказав би я, що це мені дуже подобається.
Карлсон, що досі не зводив очей з курчати, перевів погляд на дядька Юліуса. Хвилину він задумливо дивився на нього, тоді спитав:
— Дядьку Юліусе, вам ніхто не казав, що ви вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил?
Такого гарного комплімента дядько не сподівався. Видно було по ньому, що він справді зрадів, хоч не хотів цього показати. Лише тихенько засміявся и мовив:
— Ні, мені такого ніхто не казав.
— Певне ж. Хіба таке безглуздя спало б комусь на думку.
— Ну, Карлсоне… — докірливо озвався Малий.
Він таки перебирає міру! Та Карлсон розсердився:
— Тільки й чуєш: «Ну, Карлсоне!» та «Ну, Карлсоне!» Чого ти мене весь час спиняєш? Я ж нічого не роблю!
Дядько Юліус суворо глянув на Карлсона, але потім вирішив зовсім не звертати на нього уваги. Він знов узявся до курчати, а панна Цап усе припрошувала його з’їсти ще шматочок.
— Смакує вам? — спитала вона.
Дядько Юліус уп’явся зубами в курячу лапку, аж вона захрустіла, і, за своїм звичаєм, глузливо сказав:
— Дякую! Хоч цьому курчаті напевне десь років чотири або п’ять. По зубах знати.
Панна Цап відразу спалахнула й наморщила чоло.
— Курча ж не має зубів, — гостро сказала вона.
Дядько Юліус зробив ще глузливішу міну:
— Зате я маю.
— Хоч, як мені відомо, не вночі, — зауважив Карлсон.
Малий почервонів, мов буряк, бо то він розповів Карлсонові, що дядько Юліус кладе на ніч зуби коло себе в склянку з водою.
На щастя, панна Цап почала ревти. Як, дядько Юліус каже, ніби курча жилаве? Панну Цап як що й могло доконати, то тільки одне: догана її кухарському хистові. Тому вона гірко заплакала.
Дядько Юліус не сподівався, що вона візьме його слова так близько до серця. Він квапливо подякував за вечерю і, майже засоромлений, сів у крісло-гойдалку, де можна було сховати обличчя за газетою.
Карлсон сердито подивився на нього.
— Фе, який дехто буває поганий, — сказав він, тоді підійшов до панни Цап і погладив її: — Цитьте, цитьте, золотко, жилаві курчата — це, далебі, дурниця, не варто й згадувати. Ви ж не винні, що ніколи не здатні приготувати доброї страви.
Та панна Цап верескнула й так штовхнула Карлсона, що він задки перелетів через усю кімнату і влучив просто на коліна дядькові Юліусові, який сидів у кріслі— гойдалці.
— Гей-гей! — весело вигукнув Карлсон.
Не встиг дядько Юліус струсити його додолу, як він зручно вмостився в нього на колінах, підігнув ноги під халат, ніби пещений хлопчик, і вдоволено замуркотів:
— Будемо гратися, що ви моя бабуся. Розкажіть мені казку, але не страшну, а то я боятимусь.
Дядько Юліус не збирався бути Карлсоновою бабусею, до того ж він побачив у газеті щось цікаве. Безцеремонно зіпхнувши Карлсона на підлогу, він звернувся до панни Цап:
— Що це тут пишуть у газеті? Ніби у Васастаді літають якісь шпигуни?
Малий аж похолов, як почув дядькові слова: ото халепа! І треба ж було, щоб дядько Юліус трапив саме на цю осоружну газету ще з минулого тижня! І чого він її не викинув!
Та, на щастя, дядько Юліус узяв на глузи те, що писалося в газеті.
— Вони гадають, що можуть морочити людей усякими дурницями, — сказав він. — Пишуть, що тільки на думку спаде, щоб люди розкуповували газету. Шпигун! Яке безглуздя! Панно Цап, ви не бачили ніякого шпигуна чи летучого барильця десь тут поблизу?
Малий затамував дух. Як панна Цап скаже, що Карлсон, цей плюгавий, товстий хлопчисько, має звичку часом літати, то всьому край, міркував він, бо дядько Юліус тоді принаймні почне приглядатися до нього.
Але панна Цап, мабуть, і на думку не покладала, що Карлсон та його моторчик — щось незвичайне, тому, й далі хлипаючи і давлячись слізьми, вона через силу вимовила:
— Ні, про шпигуна я не знаю. По-моєму, ті газети пишуть дурне.
Малий полегшено відітхнув. Якби тепер ще вмовити Карлсона, щоб він ніколи, ніколи не літав при дядькові Юліусові, то, може, все б якось уладналося.
Малий озирнувся на Карлсона, але не побачив його. Він занепокоївся й хотів негайно йти на пошуки, та дядько Юліус не пускав його від себе. Йому забаглося почути, як Малому ведеться в школі, перевірити, як він рахує в голові, хоч тепер були канікули, і взагалі…
Та врешті Малий випручався від дядька й помчав до своєї кімнати подивитися, чи є там Карлсон.
— Карлсоне! — гукнув він з порога. — Карлсоне, де ти?
— У твоїх піжамних штанях, — відповів той, —