Українська література » Дитячі книги » Казки - Ганс Хрістіан Андерсон

Казки - Ганс Хрістіан Андерсон

Читаємо онлайн Казки - Ганс Хрістіан Андерсон
мізерніші од людей!

— Мізерніші?! — одмовляє гречка. — Так-от же полюбуй, як я прямо гляну!.. — І гречка прямо глянула блискавці у вічі.

А блискавка — як блисне! — так немов увесь світ охопило полум’я.

От перейшла буря, стишилось; свіжо дихнули після дощику і хліба, і квіти, а гречку дочиста посмалило… Тільки нікчемна, чорна як вугіль, на ниві трава зосталася.

Повінув вітер; стара верба загойдала гіллям, і з зеленого листя крапляста роса упала, — мов плакало дерево…

— Чого ти, вербо, плачеш? — питають горобці. — Тут така благодать Божа! Глянь, як сонце світить; подивись, як розходяться хмари! Хіба ти не чуєш, як квітки пахнуть та кущики? Чого-бо ти плачеш, вербо стара?

От верба тоді й розказала про греччине гордування і про кару, що вона прийняла за пиху ту нікчемну; а горобці вже розказали мені, як раз увечері прохав їх, щоб побавили казкою.

Комірчик

Жив собі був джиґунець, та тільки й манку[4], що головна щітка[5] та роззувало[6], але у нього ще був комірчик пречудесний: об цім-то комірі й річ!

Був уже той комірчик на порі і задумав женитись.

От раз і трапилось йому у пранні з підв’язкою вкупі лежати.

«Біс йому! — дума комірчик. — Зроду-віку не бачив нічого такого вродливого та стрункого, як ця личина; що то за делікатне та милесеньке!»

— Насмілюсь, — до неї каже, — запитатись, панно, як ваше мення?[7]

— Не скажу! — одмовила підв’язка.

— Де ж живете ви, панно? — таки до неї комірчик.

Але підв’язка була соромлива і полохлива; їй здалося якось ніяково одрікати на таке питання.

— Адже ж справді, ви стьожечка? — допитувався-таки комірчик. — Стьожечка до горлечка?! Бачу, моя люба панно, що вживають вас на користь і на красу!

— Цитьте, будь ласка! — відповіла підв’язка. — Здається мені, пане, що я не дала вам на розмову ні дозволу, ні приводу!

— Вибачайте, панно: сама ваша врода — найкращий привід!

— Гетьте-бо! Не присувайтесь близенько! Ви, певно, хлопець!

— Правда, та ще до того й джиґун! У мене є головна щітка й роззувало! — промовив та й збрехав, бо речі ті були не його, а його пана. Так що ж? Такий уже хвалько з нього був!

— Не лізьте-бо, кажу, так близько! — промовила підв’язка. — Я до цього не звикла!

— Куди ж, яка цяця! — одрізав комірчик.

Ото по сім витягли їх з балії і поклали на сонці, а далі — на прасувальну дошку. Де не взялася й праска гаряча.

— Шановная удівонько-пані! — обернувся комірчик до праски. — Шановная удівонько! Ох, мені душно, млосно так… Всі зморшки навіть пропали, аж вилискуюсь! Я зовсім спалюся! Печете ви мене наскрізь… Ох, будьте ж моєю дружиною!

— Геть, поганий! — одмовила праска та й почала по комірчику їздити згорда, бо удавала себе за паровоза з потягом. — Ач, дрантя!

Прийшли далі і ножиці: треба було комірчика ізрівняти, бо дуже по краях обтріпався.

— Ох! — до ножиць комірчик. — Певно, ви перша танцюристка! Як дивно ви ніжками вихиляєте, — нічого в світі я кращого не бачив: ні одна людина до вас прирівнятись не зможе!

— І без тебе це знаємо! — одмовили ножиці.

— Вам прямо княгинею бути! У мене тільки й манку, що пан джиґун та щітка головна з роззувальцем. Якби мені князівство!

— Як?! Він хоче мене сватати? — розсердились ножиці та спересердя так чикнули його, що комірчик здався ні на що!

«Треба тепер хоч до головної щітки сватів послати!» — подумав комірчик і обернувся зі словами:

— Яке у вас чудове волосся, моя пані! Скажіть мені, чи маєте шлюба на мислі?

— Авжеж! — одмовила щітка. — Хіба не знаєте, що я з роззувалом заручена?

— Заручені! — схлипнув комірчик.

Ні за кого вже було йому тепер свататись; так він ото закинув і гадки.

От через який там час попав наш комірчик до папірні. Там було чимале зборисько ганчірок і шмаття; тоненькі тримались особно, а грубі — теж: звичайно, як і між людей робиться. Усяке мало багато дечого оповідати, але найбільше того комірчик, бо такий уже з нього був чистобреха!

— Мене, — каже, — мати, певно, в любистку купала, бо так і липли всі до мене, так і липли! Ну, та з мене ж був і джиґун неабиякий! Мав я собі головну щітку й роззувало; але не на вжиток… От якби тоді подивились на мене, як лежав боком!.. Ніколи не забуду першу коханку: то була підв’язка, чи то пак — стьожечка! Гнучка, чудова, делікатна; вона з-за мене кинулась у балію!.. А то ще вдова одна мене палко кохала; але я так знеповажив її, що вона вся аж почорніла! Потім танцюристка одна прибилася: це вона мене так уразила, як бачите. Така непосидько! А власна моя щітка так закохалась у мене, так закохалася, що аж волосся їй повилазило… Що й казати! Нажився-таки я, набувся; але найбільше шкода підв’язки… чи то пак, помилився, — стьожечки, що з-за мене і в балію кинулась! Таки в мене гріхів на сумлінні! Час-пора і в папір білий обернутися!

І комірчик таки свого долежався. Все шмаття на папір було перероблено; але він обернувся в той самий аркушик, на котрім ця казочка надрукована; ото щоб не плів теревенів!

Не забудьмо ж, дітки, і ми цього, а то як знати? Може, й ми коли-небудь зі шматтям до мішка влучимо і зробимось білим папером, на котрім надрукують усе життя наше, навіть і таємне. Тоді й будемо бігати по цілому світу та розказувати самі про себе.

Сновійко

Нема в світі, щоб хто знав стільки казочок, як той Сновійко. От так розказує!

Щовечора, як дітки тихенько сидять за стільцями або на своїх ослінчиках, приходить Сновійко. Нечутно іде він у своїх панчішках по сходах і нишком одчиня двері… Сюррр! — присне він молочком солодким діткам у вічі; але так обережно-стиха, а проте досить, що злипнуться їм оченятка, і вони його не побачать ніколи. А він їм за спинку ще злізе та й почне у потилицю дмухати, поки не обважніє голівка. Справді! Але з того вади нема, бо Сновійко — приятель діткам; йому тільки треба, щоб вони втихомирились (а звісно, дитина тільки в ліжку й мовчить) та понишкли, а то щоб можна було розказувати своїх казочок гарнесеньких.

А як дітки уже поснуть, сіда Сновійко на ліжко. Убрання на ньому чудесне — шовкове, єдвабне; якого кольору — трудно й сказати, бо як повернеться, то одбиває і зеленим, і червоним, і синім. Під кожною рукою у нього

Відгуки про книгу Казки - Ганс Хрістіан Андерсон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: