Казки - Ганс Хрістіан Андерсон

— Та як же їх багато! От би намилувалася моя стара! Торік на нашій старій яблуні коло сарая виросло одне-однісіньке яблучко. Його треба було зберегти, і воно стояло на комоді, поки не тріснуло. «Це все-таки показує на достатки в домі», — казала моя стара. Побачила б вона оцей достаток! Так, так, треба буде порадувати її!

— А що ви дасте за лантух? — спитав парубок.

— Що я дам? Та от поміняю курку! — І він віддав курку, узяв лантух з яблуками, зайшов до кімнати і попрямував до прилавка. Лантух свій він поставив біля пічки. Пічка топилася, та старий про це не подумав. У кімнаті було багато гостей, перекупщики коней, волів і два англійці, такі багаті, що кишені в них аж тріскалися від золота. Вони завжди любили тримати парі. Ось тепер ти послухай!

Сусс! Сусс! Що це затріщало в пічці? А то яблука почали пектися.

— Що це таке? — запитали гості й узнали всю історію про коняку, яку поміняли на корову, і далі аж до самісіньких гнилих яблук.

— Ну й матимеш ти стусанів від своєї жінки, коли повернешся додому! — сказали вони. — Ото буде репету!

— Поцілунок матиму, а не стусани! — відповів селянин. — Стара моя скаже: «Що не зробить старий — все гаразд!»

— Хочеш, об заклад поб’ємося? — запропонували англійці. — Бочку золотих! Сто фунтів у кожному золотому!

— І однієї повної мірки золота досить! — сказав селянин. — А я можу поставити тільки повну мірку яблук та мене зі старою в додачу, тільки це вже не буде повна мірка, а ще й з верхом!

— Ну-ну! — сказали ті і побилися об заклад.

Під’їхав віз корчмаря, на нього злізли англійці, зліз селянин, поклали яблука і поїхали просто до дідового дому.

— Добривечір, стара!

— Здоровенький був, старий!

— Ну, я обміняв!

— Та ти ж у мене на цьому розумієшся! — мовила стара і обняла старого, не звертаючи уваги ні на лантух, ні на незнайомих.

— Я поміняв коняку на корову!

— От добре! Тепер ми з молоком! — сказала стара. — Тепер ми матимемо до столу і молочний суп, і масло, і сир. Це чудова міна!

— Так то воно так, але корову я проміняв на вівцю.

— Та це ж, напевне, вже краще! — сказала стара. — Ти завжди все гаразд обміркуєш. У нас трави якраз для вівці вистачить. Тепер у нас буде овече молоко, овечий сир і вовняні панчохи, може, навіть і вовняні фуфайки. Ти таки розумний у мене чоловік.

— Але вівцю я проміняв на гусака!

— Та це у нас у цьому році на свято буде смажений гусак? Старенький! Ти тільки про те й дбаєш, щоб мене потішити! Як це ти добре вигадав! Гусак ходитиме на прив’язі і ще як розжиріє до свята!

— Та гусака я проміняв на курку! — сказав старий.

— Курку! Оце добре діло! — мовила стара. — Курка нанесе яєць, вилупляться курчата, у нас буде цілий пташник! Я завжди так цього хотіла!

— А курку я проміняв на лантух гнилих яблук.

— Ну, за це вже я тебе поцілую! — сказала стара. — Спасибі, любий чоловічок! От послухай, що я розповім тобі. Коли ти поїхав, я надумала приготувати тобі добру страву — яєчню з цибулею. Яйця в мене були, а цибулі не було. От я й пішла до жінки шкільного вчителя. Цибуля в неї є, я знаю, та вона ж скнара скнарою. Прошу я позичити. «Позичити? — питає вона. — Нічого в нашому садку, мовляв, не росте, навіть гнилого яблука нема — нічого я не можу позичити!» Ну, так тепер я можу позичити цілий десяток, та хоч увесь лантух! Ото буде сміху, старенький!

І вона поцілувала його в губи.

— Це нам до вподоби, — мовили англійці. — Щоразу все гірше, а вона радіє — це варто грошей.

І вони відсипали мірку золотих старому за те, що йому дісталися не стусани, а поцілунок.

Так, це вже без нагороди не лишиться, коли жінка вважає, що чоловік найрозумніший від усіх і все, що не зробить, — все гаразд.

Бачите, яка історія. Я чув її в дитинстві, а тепер і ти почув і знаєш — хоч би що зробив старий — усе гаразд!

Гречка

Часом після бурі як ідеш по полю, де посіяна гречка, то бачиш, що вона почорніла й до землі поприлягала, немов вогонь перейшов через неї. Селяни кажуть: «Це все блискавка наробила!» А через віщо ж блискавка таке з гречкою діє? Я розкажу вам, що чув од горобця, а горобцеві розказувала це стара верба, що онде й досі стоїть ще насупроти ниви, де була гречка. Величезна верба та — й доладна, і пишна, тільки стара вже — аж згорбилась. Посередині вона репнула, а в щілині росте і трава, і ожина. Похилилось дерево, а зеленії віти, наче довге зелене волосся, аж до самої землі пообвисали.

Геть навкруги по полю росла пашня всяка — і ячмінь, і жито, й овес; і овес ріс тут такий пишний та гарний, що як поспіє, то мов гілочки з маленькими жовтенькими канарейками. Гарно росло там Боже збіжжя, і чим повніше наливався колос, тим нижче до землі воно нахилялося, не деручи згорда голови вгору.

Отут простяглась була й нива з гречкою, а якраз проти неї верба росла. Не схиляла голови гречка, як інша пашня, а гордо та пишно випрямлялась-величалась.

— Не гірша я, — каже, — за друге колосся, а далеко краща! Цвіт на мені такий гарний, мов на яблуні: дивишся — аж серце радіє. Скажи мені, вербо, — пита, — чи ти коли-небудь бачила що краще од мене?

А верба покивала головою, мов хотіла сказати: «Авжеж, бачила!»

Розприндилась гречка так, що куди!

— Дурне дерево! — каже. — Таке старе — аж трава поросла з нього!

От раз де не взялась буря. Усі квітки польові позгортали свої листочки, посхиляли свої головки, поки перейде буря, а гречка, собі на лихо, пишається!..

— Нахили й ти голову! — кажуть їй квіти.

— Нам ні для чого! — одказала горда.

— Схили голову! — гукнуло колосся. — Он бач: летить янгол! Аж од хмари та до землі в нього крила; уб’є він тебе раніш, ніж попросиш, щоб змилувавсь над тобою!

— Нехай собі! А я таки нагинатись не буду! — каже гордовито гречка.

— Ой, заховай свій цвіт та опусти листя! — вже верба їй каже. — Та не дивись на блискавку, що шарпає хмари! Он люди — та й ті не важаться дивитись на неї, бо осліпля очі, а то ж то ми —