Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки
Деревище з старим цісарем ніби провалилося крізь землю.
Іван пішов до цісаря.
— Я вигнав чортів із замка! — сказав, поклонившись. — Тепер давай свою доньку за мене.
— Дуже добре, що вигнав чортів, але доньки за тебе не віддам, бо ти дрантивий жовнір, а вона — царівна.
— Е-е, не файно, цісарю! Не роби з лиця халяву! — образився Іван.
— Ти як зі мною говориш! — почервонів цісар. — Ану, вартарі, замкніть його в темницю.
— Така твоя дяка, вельможний цісарю? Ану, фіть до торби!
Цісар шмигнув, як щур, у торбу. Іван висповідав його на всі боки, закинув торбу на плечі й подався в дорогу. Йде полем, лісом, на сопілці грає, аж дерева розлягаються. А цісар сопе і стогне, як ведмідь в барлозі.
Коли сонце вже було на дві кочерги від заходу, почав просити Йвана:
— Пусти мене, добрий чоловіче. Я віддаю за тебе царівну.
— А мені не треба твоєї царівни! Кажуть, що вона кривобока і суха, як терлиця. В Коломиї знайду файну дівчину. Понесу тебе до Пацикова і продам на ярмарку, аби більше не обдурював людей.
– Іване, все життя буду тільки по правді робити. Бігме, не брешу… — забожився цісар.
Жовнір ще дав йому кілька штовханців і випустив з торби. Цісар так тікав, аж болото за ним розліталося. А Йван грав на сопілці і йшов до Коломиї. Там висватав собі дівчину, як чічку, і зробив таке весілля, що ще світ не видів!
Були на тім весіллі й мій дідо з бабою. Так вигойкували й танцювали, що три пари постолів порвали.
Третій син Іван
Мав ґазда трьох синів. Позакінчували школу, і батько скликає їх на раду. Довго не радився з ними, лише дав грошей і сказав, аби йшли в світ ремесло шукати. Хто що собі вибере, те й буде мати.
Пішли вони трьома дорогами але наймолодший як ішов, то свої гроші загубив. Подумав собі, що вже ніхто його за так не навчить ремесла, і пішов шукати роботи.
Йшов і захотів дуже їсти. Соромно просити, зле й умирати з голоду не буде. Зайшов у якесь село, а там жив дуже багатий поганий ксьондз. Повернув до нього і проситься на службу.
Ксьондз подивився, подумав і каже:
— Будеш мені в полонині вівці пасти.
— Добре. Буду пасти.
Дав ксьондз повечеряти, переночував Іван, а вранці після сніданку відвели його на полонину.
Минув день, другий — сумно. Та ще й вовки вночі виють по зворах.
Змайстрував собі хлопець пістоля і вже має захист від звіра. Але одного разу дуже захмарилося і почав грім у скелю бити. Придивляється Іван, а то Антипко[40] втікає від хмари. Хмара блискавками б’є, а вбити Антипка не може. Наладував Іван свого пістоля і як стрілив — Антипко лише лапками помахав.
Пішов Іван до овець, а там на нього старезний дідо чекає. Каже хлопцеві:
— Велике ти діло зробив, легеню. Що за те хочеш?
— Я нічого не хочу, — каже Іван, — лише таку паляницю, аби їв, а вона цілою була. І ще хочу таку сопілку, аби я грав на ній, а все живе танцювало, бо дуже сумно мені.
Дав йому дідо і паляницю, і сопілку. Заграв Іван — і всі вівці почали танцювати. І так було відтоді кожного дня: він грає, а вівці танцюють.
Дочувся ксьондз, що вівці його не лише не відпаслися, а худнуть на очах, і вирішив піти на полонину й подивитися. Сховався у терня і бачить — все гаразд, вівці пасуться, чабан снідає. Але за якийсь час виймає Іван сопілку і починає грати. Вівці всі як одна — в танець. І ксьондза в терні якась сила підіймає, також до танцю кидає. Так він скакав, що весь одяг порвав і лишився, в чому його мати на світ родила.
Не піде голим додому та й Іванові так не покажеться, чекає вечора. А як смеркалося, то почимчикував до свого села. У крайній хаті жив дяк, до нього й зайшов ксьондз. Налякав усіх, ледве його впізнали.
— Дай мені щось на себе натягнути, щоб додому дійти, — просить дяка.
— А що, отче, з вами сталося?
— Та не питай. Мій наймит такий музика, що як заграє, то не лише люди — вівці танцюють.
І розповів про все.
— Переночуйте в мене, — каже дяк, — а вранці підемо туди обидва. Рад би я на таке подивитися.
Переночував ксьондз у дяка, а вранці удвох пішли на полонину. Дивляться — Іван собі пасе овець, поспівує.
— Сховаймося, отче, в кущі, — каже дяк.
— Е ні. Я вже вчора був у кущах, то ви бачили, яким я до вас прийшов. Шукаймо десь поляну, бо доведеться нам танцювати.
Знайшли рівне місце, посідали там і чекають. Нарешті наймит заграв. Вівці усі — в танець, і піп з дяком так ріжуть, що аж порох знявся. Дяк ще музику першу підхвалював, а далі вже й говорити перестав. Танцювали, поки не стемніло. Лише коли Іван почав овець в кошару заганяти, змогли припочити. Але треба йти додому. А так темно, що за крок нічого не видно. Довго блукали, доки дісталися до якогось незнайомого села. А коли вже потрапили додому, ксьондз був такий змучений, що зарікся ходити на полонину.
Від ксьондза ні чутки, ні платні, і Йван думає: «Доки я маю пасти ксьондзові вівці та й за що? Він сюди не приходить, їсти ніхто не виносить, ні вивозить». Покинув овець, та йде додому.
Лише прийшов до села, а на нього чекають — пора до війська йти.
Служив скільки — не служив, а пройшов рекрутську школу, вже рахується старшим солдатом. А цар тоді по черзі викликав солдатів у столицю колисати стару царицю. Було їй уже сто п’ятдесят літ, і спала вона в колисці. А був такий царський наказ: якщо цариця заплаче, солдатові голова з плечей. А що цариця була дуже плаксива, то багато солдатів цар відправив на той світ.
Прийшла Іванова черга колисати царицю. А він ніколи не розлучався з тією сопілкою, що йому дідуньо подарував.
Лише став він на пост — цариця кривить губи, хоче плакати. Витяг він свою сопілку і заграв.
