Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки

— Чого ти? — питає солдат.

— Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув та:

— А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив! Давай той чорт проситись:

— Пусти!.. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити!..

Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім, і стали там жить. А прийшлося тому солдатові вмирати, він і наказує:

— Положіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його, приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує:

— Що, — питає, — горілка є?

– Є.

— Тютюн є?

– Є.

— Огонь є?

— От рай, так рай.

Ходить по пеклі, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:

— Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть: треба його якось вижити!

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

— Що ж, братці, давайте мірятися; кому випадає — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От вимірялись, облупити якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

— Ах, у поход, у поход!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

– Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де-то там той рай у Бога; Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:

— Бабусю, чуєш? Ти це куди?

— До Бога, служивий.

— За чим?

— Та спитати, що мені на землі робити.

— Почекай тут, я піду спитаю.

Приходить перед Бога.

— Прийшла, — каже, — Боже, смерть, питає, що їй на землі робити.

— Хай, — каже Бог, — морить самих старих людей три роки.

От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:

— Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов смерть іде, питається:

— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.

Приходить до Бога.

— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.

— Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей.

Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.

— Спасибі, служивий. — Та й пішла.

Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа!

— Спитай, служивий, що мені ще робити?

Він пішов.

— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.

— Хай, — каже Бог, — мертвить самих маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.

Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла — то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.

— Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.

От вийшла вона до солдата та й каже:

— Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та:

— А в торбинку!

Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

Солдат-лікар

Одного разу захворіла царева дочка: тане, сохне день від дня, слівця вимовити не може.

Покликав цар заморських лікарів. Наїхали лікарі з усіх кінців, навезли три вози ліків. Та не допомогли царівні ні заморські лікарі, ні їхні ліки.

Тоді дідок-водовоз, який возив на царську кухню воду з річки, порадив цареві:

— Треба солдатів попитати, вони люди бувалі, може, хтось із них візьметься вилікувати твою дочку.

Зібрав цар на майдані усе військо і питає:

— Гей, солдати, хто з вас візьметься вилікувати мою дочку? Хто вилікує, того добре нагороджу.

Виступив з рядів один солдат та й каже:

— Ваша царська величність, дозвольте я спробую.

— А чи зумієш? — питає цар.

— Зумію чи ні — не знаю, а спробувати треба, не пропадати ж дівці, — каже солдат.

Повели солдата у палац. Поглянув він на царівну і відразу зрозумів, що хвороба її не проста, що тут без нечистої сили не обійшлось.

— Щоб вилікувати твою дочку, — каже солдат цареві, — треба мені десять карбованців грошей.

– І ста карбованців не шкода, тільки вилікуй, — відповідає цар і наказав видати з казни десять карбованців.

Узяв солдат гроші, пішов на базар, купив кишеню горіхів, тоді зайшов до найкращого у місті коваля.

— Змайструй мені, — каже солдат ковалеві, — залізного чоловіка з пружиною, щоб він міг рухати руками. А ще відлий півсотні чавунних горіхів.

Викував йому коваль залізного чоловіка, вилив півсотні чавунних горіхів. Насипав солдат в одну кишеню простих горіхів, в іншу — чавунних, поклав залізного чоловіка на воза і привіз у царський палац.

Залізного чоловіка він поставив у кімнаті, через яку був прохід до хворої царівни, а сам завалився на ліжку, лежить і горіхи лускає.

Наступила ніч. Раптом чує: хтось стукає у двері.

Солдат питає:

— Хто там?

Голос з-за дверей відповідає:

— Гості прийшли.

— Гостям завжди радий, — сказав солдат і відчинив двері.

Зайшов до кімнати чорт, рогатий, з хвостом. Цей чорт кожної ночі царівну лякав, від такого страху царівна й занемогла.

— Ти, солдате, чого сюди прийшов? — питає чорт.

— А ти сам чого прийшов? — закричав солдат. — Що тобі тут треба? Ось я тобі покажу!

Засукав рукава солдат.

Сторопів чорт і каже:

— Тихіше, тихіше, солдате.

— Не можу тихіше! — кричить солдат. — Коли я сердитий, мені до всього байдуже, та я й сам не знаю, що я зараз з тобою зроблю!

Зовсім злякався чорт.

— Ну, заспокойся, заспокойся! — просить солдата.

— Не можу заспокоїтися, — відповідає солдат. — Давай у шашки зіграємо, тоді, може, заспокоюсь.

Домовились грати так: хто програє — тому щигля в лоба.

Почали гру. Солдат грає, а сам дістає з кишені по горішку і гризе.

— Дай, солдате, й мені горіхів погризти, — просить чорт.

— Погризи, — каже солдат і відсипав чорту пригорщу чавунних горіхів. Поклав чорт чавунний горішок до рота, а розгризти не може.

А солдат знай собі лускає та над чортом підсміюється:

— Ох ти, здумав зі мною в шашки