Бланкі поспішає на допомогу - Мері Блер

Не потрібно було знати собачої мови, щоб зрозуміти, як зрадів пес такій пропозиції. Мишко поклав свою важку голову дівчинці на плече.

Бланкі злетів у самісіньке небо зі щастя й кілька разів перевернувся в повітрі.

Друзі вирушили далі й вийшли до річки. Тепер вони простували берегом і весело базікали. Навіть маленька Розалінда хихотіла від задоволення.

Раптом шлях друзям перегородив чорний пес. Він загрозливо шкірився. За ним ішов його господар — ним виявився викрадач Розалінди.

Марта з Бланкі скрикнули з несподіванки, а Розалінда сховалася за дівчинкою й заскиглила. З Мишком же відбувалося щось нечуване. Добру морду спотворила небувала злість. Шерсть на загривку піднялася, ікла вишкірилися. А з пащі вирвалося оглушливе гарчання. Навіть ведмідь не викликав у Мишка такої злості.

— Ах! — вигукнув Бланкі. — Це ж той самий злодій. Це він колись украв Мишка, так само, як тепер Розалінду!

Мишко стрибнув уперед і хитнув величезною головою. Доберман, як ганчір’яна лялька, полетів у річку. Викрадач же посірів зі страху й кинувся навтьоки. У два стрибки величезний коричневий пес наздогнав його й повалив на землю.

— Мишко, Мишуню, Мишулю, — прошепотіла Марта. — Не треба, не чіпай його. Ти ж такий добрий…

На мить ньюфаундленд завмер. Потім повільно розвернувся й пішов до дівчинки. Марта обійняла собаку й поцілувала в гаряче чоло.

— Ходімо додому, — лагідно промовила дівчинка.

Викрадач схопився та втік, не озираючись. А друзі вирушили далі.

Минуло зовсім небагато часу, і наші друзі вийшли на узлісся. Перед ними простягалося велике поле пшениці. Неподалік дорогою їхав трактор. Марта замахала руками й побігла до машини.

Водієм виявився добрий фермер. Він дуже здивувався, побачивши дівчинку й собак, які вийшли з лісу.

— Дитино, як ти опинилася в лісі без дорослих? І що це за собаки з тобою? Цей великий — просто ведмідь якийсь! — стурбовано промовив фермер.

— Вітаю. Мене звати Марта, — ввічливо відповіла дівчинка. — А це мої друзі — Розалінда, Миш­ко і…

Марта замовкла, згадавши, що чоловік не може бачити Бланкі.

— І за нами женеться злий викрадач собак, — швидко сказала Марта.

— Викрадач? Женеться? — фермер не на жарт занепокоївся. — Швидше сідайте до мене в трактор. Я відвезу вас на ферму. Там вас ніхто не скривдить!

Дівчинка з Розаліндою на руках залізла в кабіну, а от Мишко був таким великим, що йому довелося бігти поруч із машиною. Бланкі летів перед трактором і перекидався в повітрі з радості. Адже їхня небезпечна пригода щасливо закінчилася!

На фермі Марту із собаками зустріли як дорогих гостей. Тут дівчинка зателефонувала додому й нарешті заспокоїла маму, яка ось уже цілу добу не знаходила собі місця через хвилювання. Фермер теж поговорив з мамою Марти й, з’ясувавши адресу дівчинки, пообіцяв привезти її додому.

Дружина фермера навіть розплакалася, слухаючи розповідь дівчинки про злого розбійника і його величезного пса. Добра жінка почастувала дитину і її чотирилапих друзів смачними пиріжками з молоком.

Поки фермер готував вантажівку (у меншій машині Мишко б не поміс­тився), Марта познайомилася з іншими мешканцями ферми. Ситі й задоволені друзі розташувалися в тіні дерева у дворі. Вони спостерігали, як Бланкі знайомиться з курчатами.

У невеликому загінчику жили маленькі пухнасті курчата. Вони бігали веселою зграйкою й гралися одне з одним. Бланкі підлетів ближче. Малюки ніколи раніше не бачили цуценят, котрі вміють літати, тому кинулися врозтіч.

— Ой! Куди ж ви? — засмутив­ся Бланкі. — Я ж хотів з вами по­гра­ти­ся.

— Вони ніколи не бачили летючих собак, — засміявся Мишко. — Ось і злякалися.

Бланкі відразу ж приземлився й став повільно ходити загоном, наче й не було нічого. Курчата заспокоїлися й припинили тікати від цуценяти. Тоді він запропонував їм погратися. Бланкі розпластав свої крила так, що вийшла гірка. Він по черзі садив курчат собі на ніс, і вони скочувалися по крилах на землю. Малюкам так сподобалася ця чудова гра, що вони обліпили Бланкі з усіх боків.

— Я ніколи не бачив нічого смішнішого й м’якшого! Вони чудові! — кричало щеня, висовуючи носа з моря жовтих пухнастиків.

Курчата весело пищали, скочуючись жовтим водоспадом із крил феріґарда, а він світився від щастя.

Перед поїздкою фермер гарненько розпитав Марту про їхні пригоди. Чоловік уважно вислухав розповідь дівчинки й раптом сказав:

— А знаєш, я, здається, зустрічав цього лиходія. І собаку його, здається, звали Волохань. Я обов’язково пораджу нашому черговому полісмену наглянути за цим пройдисвітом. І якщо це він, то його обов’язково покарають.

Коли машина була готова до поїздки, Марта попрощалася з мешканцями ферми. А Бланкі розцілував, здається, усіх курчат.

Мишко заліз у кузов, і дівчинка полізла туди за ним.

— Ой, куди ж ти? — запитав фермер. — У кузові тобі буде холодно й твердо. Залазь у кабіну.

— Я не можу залишити Мишка самого. У нього так довго не було друзів, — уперто пробурмотіла Марта.

Скільки не вмовляли фермер і його дружина, дівчинка не погодилася залишити нового друга самого. Тільки Розалінда воліла влягтися на м’якому сидінні в кабіні. Фермер дав Марті ковдру, щоб друзі не змерзли.

Усю дорогу Марта обіймала Мишка. А Бланкі, сидячи поруч на ковдрі, зігрівав обох найтеплішим світлом, яке існує на землі, — світлом любові.

Тільки пізно вночі фермер дістався будинку Марти. Здається, дівчинку зустрічали всі мешканці її вулиці. Люди обступили вантажівку й зазирали в кузов. А Марта тим часом міцно спала, обіймаючи Мишка.

— Дивіться, який величезний пес — справжній ведмідь, — прошепотів тато Марти.

Почувши знайомий голос, дівчинка відразу прокинулася.

— Тату, ти повернувся?!

— Звичайно. Як же я міг працювати, коли ти зникла? Біжи сюди. Ми дуже скучили!

Марта підскочила, і тато допо­міг їй вилізти з кузова. Дівчинка опинилася в обіймах батьків. Усі плакали й сміялися одночасно. А доб­рий фермер відкинув борт кузова, щоб і Мишко міг спуститися.

Величезний пес, наче соромлячись своїх розмірів, тихенько сів збоку. Але Марта не забула про нового друга. Дівчинка підбігла до нього й міцно обійняла за кошлату шию.

— Мамо, тату, подивіться — це Мишко! Він урятував мене й Розалінду від ведмедя. Можна він залишиться в нас?

— Ми зобов’язані йому твоїм життям. Звичайно, нехай залишається, — без роздумів погодився тато. — А в довготривалі відрядження я, мабуть, поки що їздити не буду. Раптом ти ще когось захочеш урятувати.

Тут до вантажівки підбігла тітонька Віолетта.

— Розаліндочко, де ж ти, моя маленька? — голосила вона.

Собачка з радісним гавкотом кинулася до господині. Обійнявши, нарешті, свою дорогоцінну вихованку, тітонька залементувала ще сильніше: