Бланкі поспішає на допомогу - Мері Блер

— Але навіщо? Там росте щось смачне? — здивувався Бланкі.

— Ні. Просто я хочу подивитися на все з висоти.

Марта залізла на дерево і, зручно вмостившись на гілці, роззирнулася.

— Як тут гарно! Тобі пощастило, Бланкі, що ти бачиш це кожного дня. Мій тато теж бачить світ з висоти.

— Твій тато вміє літати?

— Так, — засміялася Марта. — Він же пілот.

Бланкі радів, що дівчинка більше не сумує, згадуючи про відрядження тата.

До самісінького вечора друзі гралися в гаю. Вони були по-справжньому щасливі.

Після вечері Марта пішла купатися. Бланкі вперше побачив мильну піну. Він почав літати ванною кімнатою й ловити зубами райдужні бульбашки. А дівчинка весело сміялася, забувши про всі свої негаразди.

Коли Марта лягла до ліжка, Бланкі згорнувся клубочком у неї на подушці. Він навіяв для дівчинки чарівний сон. У ньому Марта літала під хмарами на блискучих крилах.

Одного разу, коли Марта з Бланкі поверталися зі школи, вони помітили чужу вантажівку коло будинку Мартиних сусідів. Чуття феріґарда підказало Бланкі, що від вантажівки віє небезпекою.

— Сховаймося! — шепнув він на вухо Марті й потягнув її зубами за рукав.

Дівчинка слухняно пішла за щеням, і вони завмерли в кущах.

Тієї ж миті з-за рогу вийшов дивний чолов’яга. Його одяг був брудним. Бланкі навіть з такої відстані відчув, що від людини пахло злістю. Чоловік ніс до вантажівки містку сумку. Раптом Марта помітила, що сумка ворушиться.

— Дивись, він когось несе. — Марта вказала Бланкі на сумку.

Щеня розтануло в повітрі, але вже за кілька секунд з’явилося знову.

— Я перевірив. Там у нього захований песик. Здається, він украв його у твоїх сусідів!

— Леле! Це ж улюблена собачка тітоньки Віолетти. Вона дуже породиста. Її звуть Розалінда. Тітонька збожеволіє без своєї крихітки.

Тим часом викрадач поклав сумку в критий кузов, а сам усівся за кермо. Поки він порався із чимось у кабіні, Марта кинулася до машини. Смілива дівчинка вирішила, що встигне врятувати Розалінду. Портфель вона залишила в кущах. Дитина насилу видерлася на високий борт кузова. Але після яскравого сонця на вулиці в кузові було зовсім темно. Марта ніяк не могла знайти сумку. Раптом машина загула, різко смикнулась і поїхала. Від поштовху дівчинка впала і боляче забилася. Зате відразу знайшла сумку, адже вткнулася в неї просто носом.

— Як же ми тепер виберемося? — злякано прошепотів Бланкі.

— Нічого. Він обов’язково загальмує на світлофорі. Саме тоді ми й вискочимо. Головне — я знайшла Розалінду.

Дівчинка вийняла собачку із сумки. Налякана тваринка тремтіла й тулилася до своєї рятівниці. Марта попестила Розалінду, і та трохи заспокоїлася.

Машина їхала дуже швидко і, схоже, зовсім не збиралася зупинятися хоч на якомусь світлофорі. Марта не помітила, як заснула. Розалінда теж задрімала. Бланкі, як усі феріґарди, ніколи не спав. Він сидів поруч із подругою, охороняючи її сон. Але іноді навідувався до водія, щоб вчасно помітити, коли той зупинить машину. Щеня збиралося попередити Марту про слушну мить для втечі.

Минуло чимало часу, поки вантажівка нарешті вповільнила хід і завмерла поблизу якогось величезного темного будинку. Бланкі кинувся будити Марту, але та вже й так прокинулася. Дівчинка спробувала вибратися з машини, але з песиком у руках це було важко зробити. Тоді вона запхала Розалінду в сумку й перекинула через плече. Перевалившись за борт вантажівки, Марта впала на землю. Вона боляче вдарилася, але не скрикнула, щоб не привертати уваги викрадача. На жаль, Розалінда не була такою стриманою. Вона злякалася, знову опинившись у задушливій сумці, і голосно заскиглила.

Не встигла Марта отямитися, як раптом опинилася на ногах. Хтось ривком підняв її за комір.

— Ага-а! Попалася! Злодюжка! — загарчав на дівчинку з темряви водій вантажівки.

Марта не помітила, як викрадач з’явився поруч. Бланкі зрозумів, що час діяти. Щеня сміливо стало до бою.

Феріґарди дуже добрі істоти й не люблять завдавати болю, навіть поганим людям або тваринам. Тому Бланкі просто спробу­вав відвернути увагу лиходія, щоб той відпустив Марту. Щеня покликало на допо­могу кажанів. Ці стрімкі нічні істоти атакували викрадача. Вони кружляли перед самісіньким його носом і голосно пищали. Чоловік злякався та втік, розмахуючи руками.

— Ура! Ми перемогли! — закружляв у повітрі Бланкі.

— Тікаймо швидше звідси! Раптом цей лиходій повернеться.

Марта вийняла із сумки Розалінду й побігла вздовж дороги. Потім вона зметикувала, що саме на дорозі викрадач і буде їх шукати. Тому Марта повернула на невелику стежку, а потім і зовсім зайшла до лісу.

А в цей час удома в Марти зібралися всі сусіди. Мама дівчинки дуже злякалася, коли Марта не повернулася зі школи у звичний час. Вона зателефонувала спочатку до школи, а потім і в поліцію. Але черговий сказав, що минуло ще замало часу, щоб починати пошуки. Тоді мама зателефонувала татові дівчинки, але той не міг швидко повернутися з відрядження. Тато Марти порадив звернутися по допомогу до сусідів.

Усі сусіди погодилися допомогти й організували штаб із пошуку в будинку дівчинки. Відразу ж з’ясувалося, що зникла не лише Марта, а й Розалінда.

Наступного ранку сусідський хлопчисько Данило приніс портфель Марти, який він знайшов у кущах. Тоді до пошуків дівчинки долучилася вже й поліція.

Бігти вночі лісом Марта не змогла. У темряві вона постійно натикалася на гілки та пні. Дівчинка боялася впасти, адже в неї на руках досі була маленька Розалінда. Бланкі летів попереду й намагався показувати дорогу між деревами. Його сяйво, звичайно, не могло цілком розігнати пітьму. Однак воно робило все навколо не таким страшним.

На щастя, Бланкі вдалося відшукати невелику галявину, куди пробивалося місячне світло, адже Марта вже знесилилась. Дівчинка опустила на траву Розалінду й сіла поруч.

— Усе, більше не можу. Нам треба відпочити. А завтра спробуємо знайти шлях додому.

Притулившись спиною до стовбура дерева, Марта дивилася в нічне небо. Розалінда залізла їй на коліна. Маленька собачка, мабуть, змерзла. Вона дрібно тремтіла.

— Як нам розвести багаття? Адже до ранку ми у цьому лісі зовсім змерзнемо, — пробурмотіла дівчинка. — Бланкі, а ти вмієш пускати іскри?

— Іскри? — здивувався фері­ґард. — Ніколи цього не робив.

Бланкі примружився й уявив іск­ри. Але в нього так нічого й не ви­йшло. Тоді він згадав, що в школі феріґардів їх учили запалювати маленькі вогники. Щеня запалило такий вогник, але він просто світив тихим рівним світлом і був схожий на світлячка.

—