Чудове Чудовисько - Олександр Степанович Дерманський

За п'ять хвилин були біля школи. Усі пасажири повиходили з мікроавтобуса і пішли собі у своїх справах. А побожна бабця навіть наважилася потиснути Чудовиську лапу й, чомусь пильно подивившись на Соню, промовила:

— Гарна, гарна дитинка — ручки тонюпенькі, шийка аж світиться… — прошамотіла бабця, облизуючи сухі зморщені губи. — Гарна. А тобі спасибі, хлопче.

— Та, нічого… — знітився Сонин друг. — Завжди радий допомогти.

Якби Чу з голови до п'ят не був укритий кошлатою шерстю, то всі помітили б, що він густо почервонів.

Конкурс костюмів

В актовій залі школи все було готове до свята. На стінах висіли яскраві паперові гірлянди-витинанки, попід стелею зміїлися кучеряві смужки серпантину, вікна були густо заліплені вирізаними з зошитів сніжинками… Сцена теж була прибрана по-святковому: скрізь виблискував іскристими вогниками целофановий дощик, весело підморгували різнобарвні лампочки електричних гірлянд, повсюди хтось насіяв дрібних кружалець конфеті.

Та найголовнішою окрасою новорічного маскараду мала стати красуня-ялинка, що сповнила все приміщення терпким новорічним запахом смолистої глиці.

Дерево, встановлене на спеціальному постаменті, постійно крутилося, ніби хотіло розгледіти всіх, хто завітав до нього в гості. А гостей прийшло справді чимало.

Кого тільки не було в залі! Найбільше — ніжних Сніжинок у білих накрохмалених куценьких сукенках. Обмахуючись саморобними віялами, круг ялинки павами пропливали поважні Принцеси, вбрані в пишні мереживні сукні. Раз по раз виймаючи з-за поясів дротяні або дере¬в'яні шпаги й постійно поправляючи насунуті на очі широкополі капелюхи з довгими пір'їнами, навколо Принцес товклося безліч Мушкетерів з намальованими вусиками й борідками. Не злічити було сірих і білих Зайчиків зі смішними, часто-густо обвислими вухами й справжніми морквинами в «лапках». Ще було декілька Гномів у зелених каптурах, кілька сивобородих Звіздарів у гостроверхих, усіяних золотими зорями ковпаках на головах. Було також два Вовки в пластмасових масках, три Білочки, два Гаррі Поттери, одна Герміона, три рудохвості Лисиці, один Гомер Сімпсон, дві Червоні Шапочки, один гобіт Фродо й одне, дуже схоже на справжнє, Чудовисько.

— Поглянь, поглянь, — Чу смикнув Соню за фартушок, — тут немає жодної бабусі, крім мене. Клас! Я — єдина на всю школу бабуся.

— Я дуже за тебе рада, — відповіла Соня. — Тримайся біля мене та гляди не загубися.

І Чу слухняно вхопився за поворозочку Сониного фартуха.

Тієї миті світло в залі погасло. Яскраві прожектори горіли тільки на сцені, та ще ялинка миготіла своїми вогниками й блискітками.

— Зараз почнеться! — захоплено вигукнула Соня.

Ніби від змаху чарівної палички останнє світло на хвильку погасло, а коли спалахнуло знову, на сцені вже вибрикувала Коза. Звісно, це була не справжня коза, а перевдягнена старшокласниця.

— Ура!!! — радісно загукали Вовки, Мушкетери, Сніжинки й інші гості свята.

— Ура! — заревів разом з усіма Чудовисько, а потім тихо запитав Соню: — Хто це?

— Це Коза, Чу.

— А навіщо тут коза?

— Бо Снігурочка вже всім остогидла, а за Східним календарем зараз закінчується Рік Кози.

— Дітки, — промовила Коза, — ви часом не бачили Дідуся Мороза? Він десь подівся. Давайте його покличемо.

— Зараз, — раптом кинувся до дверей Чу. — Я миттю, лапа тут — лапа там.

— Ти куди це? — здивувалася Соня.

— Та ж по Діда Мороза. Я швиденько, на вихорі! Зачекай, я — лапа тут…

— Не треба нікуди йти, Чу. Дід Мороз у школі, — зупинила дівчинка друга.

У цей час діти вже гукали різноголосим хором:

— Ді-ду-сю Мо-ро-зе! Ді-ду-сю Мо-ро-зе!

— Доброго дня, любі дітки! — пробасував, з'явившись хтозна-звідки, Дід Мороз. — Ох і позамітала люта зима стежечки до вашої школи — ледве добрався.

— Нас дурять, Соню, — розчаровано промовив Чудовисько. — Це ніякий не Дід Мороз. Я ж особисто знаю справжнього.

— Звісно, не справжній, Чу. Це Віктор Іванович — учитель фізкультури. Він просто допомагає Дідусеві Морозу, бо ж у того перед Новим роком сам знаєш, скільки клопоту. Справжній Дід Мороз приходить до кожного дому в новорічну ніч і кладе під ялинки подарунки.

— А, я розумію, — кивнув Чу, — цей Іванович теж переодягся на мушкарад.

— Ну, майже.

— Сьогодні буде багато конкурсів, ігор, — провадив далі Дід Мороз Віктор Іванович, — і, звичайно ж, дарунків. А наприкінці свята ми з Козою визначимо, у кого з вас найкращий карнавальний костюм. А зараз давайте потанцюємо довкола ялинки.

Голосно заграла музика, і всі, взявшись за руки, закружляли у хороводі навколо осяйної лісової принцеси. Чу однією лапою узяв за руку Соню, тобто Червону Шапочку, а іншою вхопив руку дрібненької, чомусь переляканої Білочки. Було весело.

Після танців відгадували загадки, співали пісеньки про ялинку, про сніжок, і втікали від Баби Яги, тобто перевдягненої вчительки біології Дори Микитівни.

А потім Соня вийшла на сцену розповідати віршик про сніговика. І тут Чу стало нудно. Точніше, він дуже захотів їсти. Точніше, спочатку захотілося їсти, а потім стало нудно. Чи навпаки? Спочатку нудно, а потім їсти?

Що було спочатку, Чу достеменно не знав, бо йому завжди ставало нудно, коли хотілося їсти, й навпаки — хотілося їсти, коли ставало нудно.

Хай там що, а Чу вирішив підняти собі настрій і пішов шукати щось попоїсти.

— У Вас немає коржика? — чемно запитав він У якоїсь Принцеси.

— Буфет на другому поверсі, — кинула та і манірно закотила оченята.

На другому поверсі справді був буфет. Чу не знав, що таке «буфет», але серцем відчував, що воно щось гарне.

' Він безцеремонно, проте акуратно, щоб нікому не наступити на ногу, розштовхав купку дітлахів, що з'юрбилися перед віконцем.

— Десять медяників! — Чу запхнув до квадратного отвору буфетного вікна свою прикрашену з нагоди Нового року костюмом голову.

— Дев'ять п'ятдесят, — буркнула буфетниця тьотя Мотя, підозріло зиркнувши на дивного покупця. — Ото нап'яв манаття!

— З Новим роком! — випалив Чу й додав: — І сім кексів з ізюмом.

— Гроші наперед, — не здавалася тьотя Мотя.

— А коржиків немає? — спитав Чу, раптом збагнувши, що йому до блискавиць в очах кортить коржика.

— Не завезли. Ти мені зуби не заговорюй — гроші показуй.

Чу від довгої розмови зробилося зовсім нудно.

—