Чудове Чудовисько - Олександр Степанович Дерманський

Десятки найрізноманітніших, найпотворніших, найогидніших і найжахливіших чудовиськ у світі стояли з роззявленими пащеками, з яких текла тягуча слина, і виряченими, очманілими очиськами лупали на маленьку дівчинку, що звалилася невідомо звідки, як сніг на голову, та ще й посміла їх не боятися. Зараз вона виглядала, наче незабудочка поміж кактусів.

— Ану, розв'яжіть його! — звеліла Соня. Писклявий покірно перегриз пута на лапах Чу. Чу був на волі, але чудовиська вже поволі почали приходити до тями.

— Ти що, нас не боїшся? — спитав у дівчинки ватажок потвор.

— Ні, — відповіла Соня і раптом збагнула, що насправді вона дуже боїться, боїться так, як ще ніколи не боялася. Навіть більше, ніж сусідського бультер'єра Тайсона. Лише зараз вона усвідомила, що з нею можуть зробити ці монстри. Мабуть, це усвідомили й самі чудовиська: вони загарчали, завили та почали наближатися до дівчинки.

— Знаєте, нам з Чу вже час іти, — сказала Соня. — Розступіться, будь ласка. Ми поспішаємо до міста.

— Слухай, Чудовисько, — звернувся до Чу Страхополох, — ти теж ідеш до людей? Але ж ти їм чужий, тобі немає місця серед них. Та тебе просто не приймуть.

— Приймуть-приймуть, — відповів Чу. — Ще й спасибі скажуть. Та…

— Гаразд, — з притиском прорипів спиноокий. — Ми відпускаємо вас. Але затям: якщо до першої літньої ночі, до наступного Великого Жахливого Збіговиська тобі сім разів не подякують люди, ти будеш закинутий! І пам'ятай: дякувати повинні не просто так, а від душі, і то не ця твоя… знайома… Якщо ти робитимеш що-небудь лише заради подяки, її не буде зараховано. І не думай, що ми повіримо тобі на слово: в тебе під боком завжди буде глипач.

— Згода! — кинув Чу й, узявши Соню на плечі, пішов з галявини.

— Мене вже ноги не носять? — мовила виснажена холодом і хвилюванням дівчинка. — А вдома вже, мабуть, бабуся зачекалася.

— Е, я тебе віднесу, — відповів Чу. — Але спершу владнаю одну справу.

Він повернувся до Верховного чудовиська:

— Віддай мій костюм, ще помнеш, а мені завтра на машкарад іти, — з цими словами він вихопив з лапи страховиська бабусин чепчик. А тоді, взявши на спину свою рятівницю, поволеньки поніс її додому.

— Тобі не важко? — спиталася дівчинка.

— Е, — відповів Чу, посопуючи піддав собі ношу, щоб було зручніше, і пришвидшив крок.

Дорогою Соня заснула, — обхопивши чудовисько за шию руками й схиливши голівку на м’яке плече свого чудового друга.

На маскарад

Надворі тільки-но почало сіріти, а Соня вже прокинулася від нетерплячого пошкрябування кігтів по шибці. Дівчинка знехотя вилізла з-під теплої ковдри й відхилила штору.

У вікно зазирав Чу в бабусиному чепчику на маківці та з хвацько обмотаним довкола шиї шарфиком.

— То ми йдемо до шкока-школи? — спитав Чудовисько, коли дівчинка відчинила вікно.

— Ти…м-м-м… Ти б ще серед ночі прийшов. Я могла поспати ще цілу годину. Я ж так пізно вчора лягла. Дякую, до речі, що приніс із лісу.

— Е, це я тобі дякую, якби не ти… А що — бабуся сварилася?

— Було трохи. Я ж іще ніколи так допізна не вешталася. Вона навіть у міліцію хотіла дзвонити, щоб шукали мене. Ну нічого, я пообіцяла, що більше так не буду.

— Ясно. То ми що, до шкока-школи не йдемо? — розчаровано протяг Чу. — А навіщо ж я свій костюм прасував?

— Не до шкока-школи, а до школи!

— Ну, до школи, чи як її там. На маскарад.

— Йдемо, йдемо, — заспокоїла друга Соня. — Зайди спочатку.

Чу заліз до кімнати й одразу ж пішов до великого дзеркала, що висіло на стіні.

— До школи йти ще дуже рано, — пояснила Соня — Я спершу маю почистити зуби, поснідати…

— Чистити зуби? — Чу відірвався від захопливого заняття — розглядання себе у дзеркалі. — Навіщо це? Я ніколи їх не чищу.

— І, скажу тобі, дарма, — мовила Соня. — Коли хочеш знати, в тебе з рота не ромашками пахне.

— Ну то й що? — знизав плечима Чу. — В мене ж у роті не клумба.

— До того ж, — додала дівчинка, — ікла в тебе геть жовті.

— Справді, — крізь зуби відповів Чудовисько, вишкірившись у дзеркало.

— Це негігієнічно й неестетично, Чу, зуби потрібно чистити. Я подарую тобі свою стару зубну щітку й начавлю в порожній тюбик трохи пасти, хочеш?

— Е, давай, — стенув плечима Чу.

— Соню! — раптом почулося в коридорі. — Час прокидатися!

— Мерщій за шафу! — наказала дівчинка. — Бабуся йде.

Чу хутенько заховався.

— Вже йду, ба! — гукнула Соня і рушила до дверей.

— Сиди тихо, — наказала вона своєму рожевому другові й пішла чистити зуби.

— Я тим часом зліплю баранця, — пошепки промовив Чу сам до себе. Виявляється, увесь цей час він розминав у лапі добрий шмат пластиліну.

Коли Соня повернулася до кімнати, Чу вже встиг зліпити п'ять баранців.

— Правда, ось цей маленький — дуже симпатичний? — спитав Чудовисько.

— Правда, — погодилася Соня. — На ось, я тобі сосиску принесла. Ти, мабуть, і не поснідав.

— Е, — Чу взяв сосиску й одразу проковтнув. — Я справді трохи голодний.

— Бабуся вже взула кеди и пішла на вулицю, вона в мене щоранку бігає по три кілометри. Можемо спокійно вирушати на маскарад.

— Кеди взимку?! Вона ж замерзне!

— Не замерзне. Кеди таткові — на чотири розміри більші. Бабуся запросто вдягає під них товсті вовняні шкарпетки. Ходімо!

Вони вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки.

Приїхала маршрутка.

Пасажири дуже здивувалися, коли Соня й Чу увійшли в салон.

Автобусик був майже повний, тому довелося стояти. Усі люди постійно озиралися на незви¬чайного пасажира, а одна бабуся почала щось тихенько бубоніти — мабуть, молилася.

Раптом маршрутка смикнулася, зупинилася і заглохла.

— Шановні пасажири! — почувся голос водія. — Машина зламалася. Просимо залишити салон. Маршрутка далі не йде. Пасажири знехотя почали підніматися зі своїх місць.

— Чекайте, — раптом зупинив усіх Чу, — зараз поїдемо.

Чудовисько вийшов з мікроавтобуса, обійшов його ззаду і… почав штовхати. Машина поволі набрала ходу та знову завелася.

— Шановні пасажири! — з гучномовця ще раз долинув голос водія.