Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

— Значить, вони б’ються, — прошептав Майкл.

Софі облизала обпечений палець, а тим часом другою рукою зібрала зі спідниці шматочки бекону, не відводячи погляду від Кальцифера. Вогняного демона якась сила жбурляла з боку в бік. Його численні обличчя, зливаючись і розпливаючись, змінювали колір від темно-синього до блакитного, подекуди — блідо-волошкового і навіть майже білого. Часом у цих обличчях зринали то разки, то розсипи жовтогарячих очей, які на мить пригасали, а тоді ставали сріблястими і схожими на зорі. Нічого подібного Софі навіть уявити собі не могла.

Раптом щось пролетіло над головою, промайнуло, як вихор, і задзижчало так, що в кімнаті усе здригнулося і завібрувало. Щось інше рвонуло за ним услід з протяжним пронизливим зойком. Кальцифер раптом весь потемнів до синьо-чорного кольору, а в Софі від надзвичайно потужної магічної віддачі по спині побігли мурашки.

Майкл підбіг до вікна.

— Вони ж прямісінько отут!

Софі прошкутильгала до самого вікна. Магічний вихор підхопив половину з того, що було в кімнаті. Череп так сильно роззявляв рота, що аж колами скакав по столу. Сувої підстрибували. Нуртували чарівні порошки в склянках. Із полиці впала якась книга — і тепер лежала на підлозі розгорнута, її сторінки неспокійно ворушилися і шелестіли. З ванної у кімнату залітала ароматна імла, у кутку безладно бренькала Хаулова гітара. А Кальцифер вгорі метався дедалі відчайдушніше.

Майкл поклав череп у раковину умивальника, щоби він, бува, не впав на підлогу, а тоді відчинив вікно і вихилився назовні. Хоч що б там не відбувалося, воно було поза видимістю із замку, і це дратувало. З вікон і дверей будинків на протилежному боці вулиці повистромлювалися роззяви, тицяючи пальцями кудись угору. Софі і Майкл кинулися в комору, схопили два оксамитні плащі й накинули їх на себе. Софі дістався той із них, котрий перетворював власника на рудого чолов’ягу, і тільки тепер вона зрозуміла, з чого сміявся Кальцифер, коли вона кілька днів тому була одягнула другий із двох плащів. Майкл перетворився на коня. Але цього разу часу на сміх вони не мали. Софі ривком розчинила двері й вискочила на вулицю, причому за нею побіг і людина-пес, який чомусь ставився до всього, що відбувалося, надзвичайно спокійно. Майкл вийшов слідом, стукаючи неіснуючими копитами, а тим часом Кальцифер у вогнищі ставав із блакитного білим.

На вулиці стовпилося дуже багато людей, і всі вони дивилися вгору. На такі дрібниці, як коні, які раптом невідомо чому виходять з будинку, ніхто не звертав уваги: роззявам було не до того.

Софі й Майкл також задерли голови — і побачили, що ген понад коминами клубочиться, звиваючись, величезна хмара. Вона була чорна і шалено крутилася. Крізь сутінь пробивалися білі спалахи, одначе ці незвичайні зблиски були зовсім не схожими на світло. І як тільки Софі та Майкл підійшли трохи ближче, згусток магії перетворився на темний імлистий клубок розлючених змій. Потім клубок розпався надвоє — причому розпався з таким виттям, що здавалося, ніби у бійці зійшлися два велетенські коти. Одна половина клубка, завиваючи, покотилася над дахами до моря, а друга з пронизливим вереском метнулася слідом за нею. Декотрі із роззяв поховалися по домівках. Софі з Майклом залишилися з тими найхоробрішими, які поспішили вниз, у порт. Скидалося на те, що мешканці міста, не змовляючись, усі разом вирішили, ніби найкраще поєдинок двох хмар можна буде розгледіти з пірса. Софі теж спершу зашкутильгала туди, однак з’ясувалося, що виходити з-за будиночка начальника порту позбавлено усякого сенсу.

За пірсом, досить далеко, над морем, нависали дві хмари — єдині хмари в ясному блакитному небі. Їх було чудово видно, і не менш чудово було видно їхню бурхливу бійку, схожу на несамовиту, шалену бурю, і від цього на морі здіймались гігантські білопінні хвилі. У цю бурю потрапив якийсь нещасний корабель. Його щогли хиталися під поривами вітру, а в борт нещадно вдаряли хвилі. Команда відчайдушно намагалася спустити вітрила, але щонайменш одне з них перетворилося на сірі подерті клапті.

— Невже не могли хоча б корабель залишити в спокої! — обурився хтось із глядачів.

Але в цю мить вітер і хвилі дісталися нарешті до берега. Білопінний вал накотився і повністю накрив пірс, а відтак найхоробріші поспішили назад на набережну, де пришвартовані судна зі скреготом билися об причал. І раптом до людей долинули дивні, дзвінкі, високі верескливі голоси. Софі визирнула з-за стіни, зіщулившись від вітру, який шмагав її по обличчі, і побачила, що могутня кипуча магія зачепила не тільки море і те нещасливе судно. На пірс повилазило кільканадцять мокрих і слизьких на вигляд жінок із зеленувато-бурим волоссям, яке розвівалося на вітрі, вони кричали і простягали мокрі довгі руки до інших верескливих жінок, які погойдувалися на хвилях. У всіх них замість ніг були риб’ячі хвости.

— А бодай же їм! — зойкнула Софі. — Це ж русалки з прокляття!

Тепер залишилося збутися тільки двом небувалим речам, а тоді…

Софі уважніше придивилася до цих двох хмар. На лівій на колінах стояв Хаул — набагато більший і ближче, аніж сподівалася побачити Софі. Чарівник, як і раніше, був у чорному. Що характерно, він позиркував через плече на нестямних русалок. З його погляду зовсім не було видно, щоб він пам’ятав, що вони були частиною прокляття.

— Не забувайте про Відьму! — заволав кінь позаду Софі.

І цієї миті з’явилася Відьма. Вона стояла на правій хмарі, овіяна вогненним плащем, а могутні пориви вітру куйовдили її розкішні руді кучері. Відьма підняла руки, щоби прикликати ще більше магії. Та щойно Хаул повернувся і подивився на неї, її руки відразу ж повільно опустилися. Хмара, на якій стояв Хаул, спалахнула фонтаном рожевого полум’я. Гарячий вітер промчав над гаванню, з-під кам’яних плит пірса пішла пара.

— Усе гаразд! — видихнув кінь.

Зненацька Хаул з’явився на палубі корабля, який усе ще розгойдувався на хвилях і, здається, мало не тонув. Тепер чарівник став малюсінькою чорною фігуркою, яка вчепилася за грот-щоглу. Він зухвало махнув Відьмі рукою — мовляв, нехай знає, наскільки вона промахнулася. І тої ж таки миті його помітила Відьма. Хмара з Відьмою обернулася червоним птахом і спікірувала на корабель.

Корабель зник. Русалки проспівали тужливу ноту. Там, де хвилину тому був корабель, здіймалися хвилі. Але червоний птах розігнався так, що не встиг зупинитися. Він із оглушливим сплеском занурився у воду.

Натовп на набережній схвально зашумів.

— Я так і знав, що цей корабель несправжній! — сказав хтось за спиною в Софі.

— Ага, це була явна ілюзія, — авторитетно заявив кінь. — Надто вже він був маленький.

Немов на доказ того, що корабель і справді був набагато ближче, ніж усім здавалося, хвилі від сплеску