Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
Пригадується, рано навесні, коли разом з петлюрівцями до міста прийшли легіонери Пілсудського, увесь вечір дзвеніли над цим домініканським костьолом маленькі дзвіночки і польський біскуп правив на честь якогось високого худющого польського генерала урочистий молебень.
Жалісно грав тоді під високим склепінням костьолу орган, легіонери важно видзвонювали шпорами на паркетній підлозі, а місцеві польські пані у старовинних ротондах, у чорних з блискітками пелеринках, у довгих з воланами шовкових сукнях раз у раз підводилися з дубових лав і слідом за біскупом квапливо хрестили свої суворі, вкриті вуалями чола.
Зараз не видно ні біскупа у високій, схожій на кокошник, важкій шапці, ні бундючних тіточок у траурних мантильях, з парасольками в руках. Не чути й дзвону над домініканським костьолом.
На тротуар під костьольною стіною вибіг з строю низенький, вдягнений в сіре легіонер. На лівій нозі у нього розмоталася обмотка й тягнеться за ним по дорозі. Солдат зупиняється, з люттю зриває обмотку з ноги, шпурляв її на костьольний паркан і кидається бігти далі. Довго ще видно, як уздовж вулиці по тротуару мелькає білий краєчок його кальсонів.
Він боїться відстати і, мабуть, кляне свого вусатого маршала.
— А навіщо вони паперу стільки вивозять? Ото диваки, подивись, — сказав Куниця.
Вулицею Понятовського до мосту з'їжджає селянський віз, до краю закиданий синіми й коричневими папками з папером. Мабуть, це справи якогось петлюрівського міністерства. Ось одна з папок сковзнула з підводи й упала на брук. Білі аркуші розсипалися по камінню. Їх тут-таки зім'яли копитами коні, запряжені в блискучий офіцерський фаетон.
— Біжімо — підберемо, га? — запропонував Маремуха.
Боягуз, боягуз, а іноді лізе з такими порадами, що смішно стає. Ось і зараз.
Мене навіть злість узяла.
— Куди ти, сазане, побіжиш, — закричав я Петькові. — Та тебе відразу відшмагають нагаями — ти ж знаєш, які гони тепер люті!
Маремуха ображено відвернувся. В цей час, не знати звідки, до нас підбіг коноплястий Сашко Бобир.
— Здорові були, хлопці! — гукнув він до нас, а тоді спитав у Юзика: — Котьку не бачив часом?
— А ось іще один перекинчик! — люто сказав Куниця просто в очі Бобирю. — Ну, де твої кохані скаути? Чого ж ти з їхніми кошовими за кордон не тікаєш?
— Та хіба я що?.. Ви гадаєте, я й справді за Петлюру, хлопці?.. Жити нам було ні з чого, а там сніданки задурно давали, от я й записався… — жалісним голосом протягнув Бобир.
— Записався, щоб, коли виростеш, офіцером їхнім стати? Бідноту вбивати, еге ж? А ось ми ж не позаписувалися? — доймав його Куниця.
— Ну, ви… — Сашко зам'явся, — вам родичі допомогли це зрозуміти. Ось у Василя батько давно з комуністами дружить, а в тебе, Юзику, дядько в Києві — свідомий, моряк. Листи тобі писав, кому допомагати слід. А мене мама сама підмовила, щоб я заради отієї каші пішов…
Певне, зворушений щиросердим признанням Сашка Куниця спитав лагідніше:
— Ви вчора уночі прийшли?
— Еге ж, уночі. Тільки-но зібралися доганяти тих, що нападали, приїхав гонець і привіз наказ повертатися до міста. А біля кладовища нас злива захопила, усі ми змокли, грім, блискавка, калюжі навкруги — ніхто нічого не бачить. Тоді Гржибовський кричить: «Розійдись!» — і ми побігли хто куди. А я, бачиш, застудився, навіть нежить схопив! — шморгаючи носом, розповідав Сашко Бобир.
— Виходить, поганий похід вийшов? — єхидно зауважив Маремуха.
— І не кажи. Знав би раніше, що так буде, не пішов би. Гляди — знову кавалерія… І з прапорцями всі…
Так, Сашко не помилився. Це їде новий загін польських уланів. На піках у них теліпаються маленькі біло-червоні прапорці з білими коронованими орлами. Вершники сидять у шкіряних сідлах якось непевно, наче під ними чужі коні. Улани пришпорюють коней, стьобають їх нагаями. Несподівано над круглою Папською вежею вибухав шрапнель. Ми бачимо її димок, — білий, що розпустився над стривоженим містом, наче маленька кругла хмарка.
Хриплі вигуки й лайка лунають біля мосту. Стьобаючи довгим нагаєм свого гнідого коня, якийсь улан ненароком розсік жовто-блакитне полотнище на древку в петлюрівця, що їхав поряд.
— Куди ти преш, нечиста сило?! — розлючено закричав на улана петлюрівець.
Біля нас почулося: «Бігом! Бігом!» Навіть ті сміливці, які не побоялися видертися на дерева, почувши близькі розриви шрапнелі, тікають.
— Побігли на Заріччя! — штовхнув я Маремуху й Куницю.
І ми, покинувши Бобиря, тікаємо з Старого бульвару.
— До Старої садиби!.. Сховаємося в льоху… Звідти все видно буде… — ледве встигаючи за нами, задихаючись, промурмотів Маремуха.
Проминувши Успенську церкву, вузеньким Крутим провулком ми повернули до Петькового дому. Через кущі й бур'яни ми рвонулися до Старої садиби.
А снаряди над містом прокочувалися дедалі частіше. Вони падали вже на Усатівському шляху, перетинаючи путь відступаючим петлюрівцям.
Несподівано за флігелем шевця Маремухи ми наштовхнулися на мого батька. З ним ще якийсь парубок у брилі. Оце-то штука! Як батько потрапив сюди?
Удвох з парубком батько витяг з бур'янів зовсім новенький, змащений маслом кулемет і зігнувшись потяг його за хобота на стежку. Парубок у селянському одязі допомагав батькові, підіймаючи кулемет за надульника.
Ми навіть сховатися не встигли з несподіванки.
Батько помітив нас і сердито закричав хриплим голосом:
— Забирайтеся звідси, шибеники!
А в цей час з-за кущів бузку почувся знайомий голос Омелюстого:
— Мироне, дай-но Прокопові стрічки з патронами.
Батько, забувши про нас, побіг у бур'яни. По патрони від Івана прибіг Прокіп Декалюк. Я бачив його якось у Нагорянах і добре запам'ятав. За ним слідом вискочив дядько Авксентій у своїй коричневій кацавейці. Ого, та скільки їх тут?!
— А це що за гоп-компанія? — кивнув у наш бік низенький, смуглявий, схожий на цигана Прокіп Декалюк.
Батько подав йому дві зелені плоскі коробки з кулеметними стрічками й, ступнувши на стежку, зовсім розсердившись, закричав:
— Марш додому, кому я кажу?!
Авжеж! Чого ми не бачили дома?
Помітивши, що батько обернувся до Авксентія, ми всі миттю кинулися у відчинений льох і позалягали там, біля самісінького входу, на запліснявілих кам'яних сходинках. Звідси нам чудово видно й фортецю на високій скелі, й фортечний міст, загачений уланами та петлюрівцями.
Батько виніс із бур'яну повне відро води й простягнув його Авксентієві. Дядько схопив відро й подався в кущі до Омелюстого, куди парубок у брилі вже тягнув кулемет. Трохи згодом за Авксентієм у кущі бузку пробіг батько.
А на фортечному мосту петлюрівці. Їхні коні стають на диби, наїжджають один на одного. Навіть тут чути, як рипить і трясеться настил фортечного
