Українська література » Дитячі книги » Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

Читаємо онлайн Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
один по одному забахкали рушничні постріли. Невже це червоні підійшли так близько? Шалена, що невідомо звідки прилетіла, куля зойкнула вгорі над покрівлею єпархіального училища.

Куниця мовчки побіг униз. Ми — за ним навздогін. Справа зовсім кепська, якщо вже кулі свистять над головою!

Ми ледве чутно чалапаємо босими ногами по кам'яних квадратиках тротуару, а постріли лунають дедалі гучніше, зовсім поряд. До Семінарської залишилося кілька кроків, пік раптом Куниця метнувся вбік, шепнувши:

— Назад, біля аптеки люди!

Маремуха одразу припав до стіни сірого двоповерхового будинку, а я заскочив у під'їзд парадного. Хто, цікаво, гам? Може, повернути назад? Ще підстрелять.

Але Куниця крадеться вперед.

— Подивимось давай тихенько, — запропонував він.

Один за одним ми пробираємося вздовж стіни цього сірого будинку до його наріжної ринви. Тут, одразу ж за рогом, починається густий підстрижений садок. Слідом за Куницею ми пірнаємо під кущі жовтої акації і вже звідти, з-за кущів, визираємо на вулицю.

Величезна шибка кращої міської аптеки Модеста Тарпані розбита. Ще кілька днів тому за цим товстим бемським склом стояли на підвіконні череваті пляшки з прозорою рожевою водою, а вгорі, на склі, біліли літери:

АПТЕКА

Модеста Тарпані

Ні череватих пляшок з рожевою водою, ні білого напису, ні самого скла тепер не видно. На скалки розбите вікно схоже на величезні квадратні двері з дуже високим порогом. Тротуар біля аптеки всипаний осколками скла. А всередині, біля прилавків, на блискучій кахляній підлозі хазяйнують петлюрівці. Ось один з них, чубатий, у збитій набакир папасі, скочив просто на засклену стойку з духмяним милом і парфюмерією. Скло тріснуло під його чоботом, і нога петлюрівця влізла в глиб стойки. Слідом за чубатим петлюрівцем на стойку лізуть і його приятелі. Вони ногами вибивають дзеркальне скло в шафах, де стоять у банках з латинськими написами всякі ліки.

— Горілку шукай, Остапе, горілку! — кричить один з них чубатому петлюрівцеві. Зстрибнувши з стойки на підлогу, чубатий біжить у глиб аптеки й витягає звідти високого сивого старика в білому халаті.

Ми його знаємо. Це провізор Дулемберг. Він опирається й не хоче йти, але чубатий петлюрівець із силою тягне Дулемберга за руку й викидає з аптеки просто на вулицю.

— Молись богові! — наказує провізорові чубатий і тими йому у вухо дуло нагана.

Я відвернувся. Страшно. Що вони зроблять із ним?

Але цієї хвилини з аптеки загукали:

— Стривай, не стріляй, Остапе!

Одну по одній винесли петлюрівці з аптеки череваті пляшки з білими етикетками. Бандити поставили пляшки просто на брук і примусили провізора куштувати ліки.

І ось, стоячи на колінах, сивий Дулемберг тремтячими руками відкриває скляні пробки. З кожної пляшки вів відсипає на долоню краплину ліків і торкається їх язиком. Деякі пляшки провізор одразу відсуває на бік і глухо каже:

— Не буду. Отрута.

Тоді петлюрівці хапають їх за шийку й б'ють об стіни. Пляшки розлітаються на скалки. Струмки ліків біжать з тротуару на бруківку. Запахло духами, туалетним милом і лікарнею.

Пляшки з ліками, що їх Дулемберг полизав язиком, грабіжники повантажили на похідну двоколку.

Нам було дуже шкода сивого Дулемберга, який стояв навколішках посеред бруківки, але допомогти йому ми нічим не могли. Почуваючи, що назавжди покидають це місто, петлюрівці озвіріли. Тепер їм однаково. Варто лише вибігти з-за кущів на вулицю, де гуляють їхні стриножені коні, як відразу цей чубатий випалить по нас із свого нагана.

Старий зляканий Дулемберг, наче в церкві, стояв на колінах перед разграбованою аптекою. Дулемберг чекав, що йому ще накажуть, і боязко морщився.

З аптеки на вулицю вискочив низенький петлюрівець у синьому жупані. Підбігши до Дулемберга, він простягнув йому велику зелену банку. Дулемберг відсипав з цієї банки жменю порошку шоколадного кольору й, лизнувши його язиком, глухо сказав:

— Лакриця. Солодке.

Тоді всі інші петлюрівці обступили низенького синьожупанника, і він насипав кожному в долоню по пригорщі цього коричневого порошку. Петлюрівці ковтали лакрицю, наче цукрову пудру, й облизувалися.

— Ану, котись. Наводь порядок! — раптом з усього розмаху вдарив Дулемберга ногою в спину чубатий петлюрівець і, застромивши за пояс наган, побіг до двоколки.

Дулемберг упав грудьми на брук. Його сива борода потрапила в калюжу розлитих ліків. Дулемберг обережно підвівся й, витираючи руки об білий халат, повільним кроком, наче в чужий, незнайомий дім, пішов у зруйновану аптеку.

Бруківка одразу спорожніла. Тільки вдалині мчала до центру міста навантажена аптекарськими пляшками двоколка і дзвеніли копита коней, що наздоганяли її.

За лісом гримнула гармата. Снаряд просвистів над нами й важко вибухнув десь біля губернаторського будинку.

Ми побігли далі, до духовної семінарії, зовсім порожньою, безлюдною вулицею.

Тут було ще страшніше. З усіх боків нас оточували мовчазні будинки з позачинюваними віконницями. Певно, хазяї цих будинків зранку засіли в підвалах і боялися носа з наткнути на вулицю. Тільки самі собаки бігали по спорожнілих дворах. Вони гавкали й скавчали, коли по небу, з свистом розсікаючи повітря, перекочувалися снаряди. Та й ми тоді, нічого гріха таїти, теж щулилися, присідали, і кожний думав сам собі:

«Розірвись далі! Ну, далі! Тільки не тут». Біля духовної семінарії петлюрівських вартових уже не видно.

Ця сіра будівля порожня, як і єпархіальне училище; в ній не чути гуркоту машин, що друкували тут гроші, не видно людей у вікнах, а обидві половинки залізних воріт, що ведуть у семінарський двір, розчинені, наче щойно проїхала туди підвода.

… Чим ближче ми підходили до Заріччя, тим голосніше іі дужче долинав стукіт коліс, рипіння возів, іржання коней. І коли відкрилася перед нами на скелях по той бік річки старовинна чорна фортеця, ми побачили хмари куряви, що клуботала над фортечним мостом.

Міст геть захаращений підводами й бричками тікаючих петлюрівців. З усіх вулиць міста вони подалися сюди, щоб, проскочивши через міст, виїхати на Усатівський шлях, що веде до Збруча.

Біля Турецьких сходів, просто на вулиці, валяється цілий лантух білого пшеничного борошна. Дивна річ — його ніхто не стереже, ніхто не підбирає.

Ми перебігли дощану кладку й полізли по скелях на Старий бульвар. З високої, оброслої мохом та дикими жовтими квітами скелі було добре видно всю вулицю Понятовського, геть загачену військами.

Квадратні сірі конфедератки легіонерів Пілсудського змішалися з кучерявими папахами петлюрівців. Легіонери обганяють один одного. Біла піна пластівцями злітає з морд спітнілих, зляканих коней.

На верхньому кінці вулиці Понятовського височать сірі стіни домініканського костьолу. Високі чорні двері його й хвіртка, що веде з вулиці на цвинтар, щільно зачинені. На костьольному цвинтарі — порожньо. Жодної людини.

Відгуки про книгу Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: