Книга Джунглів - Редьярд Джозеф Кіплінг
Людям довелося трохи пововтузитись із дверною клямкою – двері були замкнені дуже міцно; але зрештою замок виламали, і світло смолоскипів осяяло кімнату, де, витягшись на весь зріст на ліжку, схрестивши лапи і ледь звісивши їх з одного боку, лежала Багіра – чорна, як вугілля, і страшна, мов демон. На якусь мить запала мертва тиша, і ті, хто стояв попереду, мовчки посунули назад, на вулицю. У цю мить Багіра звела голову і позіхнула, старанно, неспішно й ніби зумисне – так вона позіхнула б, якби хотіла образити когось рівного собі. Вусаті губи розтулилися, червоний язик завернувся, нижня щелепа відвисала все нижче, поки не стало видно жарку горлянку; здоровезні ікла забіліли в чорному проваллі пащеки, а потім клацнули, стулившись, мов залізні засуви, що замикають будинок заради безпеки. Ще мить – і вулиця обезлюдніла. Багіра вистрибнула у вікно і стала поруч Мауглі. А люди, не тямлячись від жаху, збиваючи з ніг одне одного, розбігалися по хатах.
– До ранку вони не виткнуться надвір, – спокійно мовила Багіра. – А тепер що?
Село наче заціпеніло в нічному сні; та якщо прислухатись, можна було почути, як по підлозі совають важкі короби з зерном, підпираючи ними двері. Багіра була права: ніхто в селі не виткнувся надвір аж до ранку.
Мауглі сидів нерухомо й думав, і на його лице набігла тінь.
– Я щось зробила не те? – спитала Багіра, ластячись до нього.
– Нічого, усе добре. Тепер стережи їх до ранку, а я посплю.
І Мауглі побіг до лісу, ліг на камінь і заснув – і спав весь день і всю ніч.
Коли він прокинувся, біля нього сиділа Багіра, а на землі лежав щойно впольований олень. Багіра з цікавістю дивилася, як Мауглі порається з мисливським ножем, як він їсть і п’є. Потім він знову ліг, спершись підборіддям на руку.
– Жінка з чоловіком уже в Канхіварі, і з ними все гаразд, – сказала Багіра. – Твоя мати прислала звістку з шулікою Чилем. Вони знайшли коня того ж вечора, ще до півночі, і одразу поїхали. Це ж добре?
– Так, – потвердив Мауглі.
– Ніхто з людської зграї і носа не висунув, поки сонце не підбилося височенько. Вони зварили собі їжу, а потім знову замкнулися по хатах.
– А може, вони побачили тебе?
– Може, й так. На світанку я качалася в пилюці перед ворітьми і, здається, навіть співала. Ну що ж, Малий Брате, нам тут більше робити нічого. Ходімо полювати зі мною й Балу. Він знайшов нові вулики й хоче показати їх тобі, і ми всі хочемо, аби ти знову був із нами… Не дивися так, а то навіть мені стає лячно! Чоловіка з жінкою не кинуть у Червону Квітку, і в джунглях усе буде, як було. Хіба ні? Забудемо про людську зграю!
– Про неї всі забудуть, і дуже скоро. Де цю ніч пастиметься Хатхі?
– Де захоче. Хтозна, де ходить Мовчун! А нащо він тобі? Що Хатхі може зробити такого, що нам не під силу?
– Скажи, нехай він прийде до мене зі своїми трьома синами.
– Але ж, Малий Брате, не можна наказувати Хатхі, щоб він прийшов чи пішов. Не забувай, він Хазяїн Джунглів і навчив тебе Заповітних Слів Джунглів раніше, ніж людська зграя показала своє обличчя.
– Байдуже. Я теж маю для нього Заповітне Слово. Скажи, нехай прийде до Жабеняти Мауглі, а як не розчує одразу – скажи, аби прийшов заради витоптаних нив Бхаратпуру.
– «Заради витоптаних нив Бхаратпуру», – повторила Багіра кілька разів, щоб краще запам’ятати. – Іду! Хатхі лише розлютиться, от і все, а я б залюбки віддала здобич за весь місяць, аби лише дізнатися, яке Заповітне Слово може підкорити Мовчуна!
Вона пішла, а Мауглі лишився сидіти на місці, гнівно длубаючи землю мисливським ножем. Він жодного разу не бачив людської крові і – що було для нього набагато важливіше – не чув її запаху доти, доки не відчув цей запах на ременях, що зв’язували Мессуа. Але Мессуа була добра до нього, і якщо тільки він міг знати, що таке любов, він любив її – з такою ж силою, як ненавидів усіх інших людей. Та хоч як він ненавидів жорстокість, боягузтво і пусті балачки людей, він ні за яку нагороду джунглів не зголосився б відняти в людини життя й ще раз відчути цей моторошний запах. Його задум був набагато простіший і певніший, і він тихо засміявся, згадавши, що на цю думку його навели балачки дурного Балдео під шовковицею.
– Так, це було Заповітне Слово, – прошепотіла Багіра йому на вухо, повернувшись. – Вони паслися біля річки і скорилися мені, як буйволи. Поглянь, он вони йдуть!
Хатхі та троє його синів з’явилися, як завжди, безшумно. На їхніх боках ще не обсох річковий мул, і Хатхі неквапно жував зелене бананове деревце, яке вирвав з коренем своїми бивнями. Але кожен порух його велетенського тіла показував Багірі, яка розуміла все з першого погляду, що це не Хазяїн Джунглів прийшов до хлопчини-вовка, а той, хто боїться, прийшов до того, хто не боїться нічого. Троє синів Хатхі стояли в ряд за спиною батька.
Мауглі ще не підвів голови, а Хатхі вже побажав йому доброго полювання. Та перш
