Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

Цікаво було з'ясувати, чому раки покинули ставок і куди вони тікали. Звичайно раки вилазять з води, коли захворіють на чуму, тоді вони лізуть на берег, щоб на сухому вмерти. Але ж зараз найпильнішими аналізами було встановлено, що чуми в ставку немає і що раки здорові. Ми послали листа нашому професорові, але він відповів, що наука поки що безсила дати відповідь на наше питання.

Я звернувся до місцевих котів, але ніхто нічого не міг сказати, лише віруюча кішка висловила припущення, що це не інакше, як бог звелів.

— Невже богові нічого більше робити? — глузуючи, спитав я, але кішка не зрозуміла моєї іронії.

— Так, після того, як ви виловили всіх мишей, йому нічим розважитись.

— Ах, он що! — промовив я, а решта котів і кішок з сумом закивали головами на стару дурепу.

Минав день за днем, кінчилось літо, і настала осінь. В літературі є стільки чудових описів осені, що я не буду ще раз малювати картину цієї пори року. Я скажу лише про те, що мене вразило восени на ставках.

Жаби! Восени ці огидні тварини засинають, і, коли їх разом з рибою витягають з води, їх цілі купи викидають з волоків. Гладкі, гостроносі, якогось бридкого сіро-зеленого кольору, вони ледь-ледь ворушились своїми огидними тілами. Мене аж занудило, коли я дивився на них. Спасибі рибалкам: вони обсипали жаб вапном і закопали в землю. Так вам і треба! Це ж вони, жаби, їдять ікру коропів та карасів, а інколи ковтають і маленьких рибенят. А пуголовки! Вони такі ж шкідливі для риби, як і жаби!

Зате скільки радості було, коли розвантажили канал і виявилось, що половина хворих коропів вижила, видужала, і тепер у нас буде аж п'ятсот тисяч коропів, які вже не бояться краснухи, а можливо, що й їхнє потомство не боятиметься цієї хвороби. Коропчуки були товсті, міцні, на півметра підкидалися в повітрі, коли їх насипали в кошик, щоб перенести до «живорибної» цистерни. А навесні ж їх хотіли знищити, закопати в землю, бо ж у ставку все одно вони подохли б...

Далі почали розвантажування виросних і нагульних станків, щоб перенести частину риби в зимувальні, а цьоголітку — в море.

В той день, коли закінчили спускання води, до мене прибіг схвильований Сіренький.

— Радійте! — промовив він таємниче.

— Що сталося?

— Танцюйте!

Я скривився:

— Лист?

— Ні.

— Телеграма від професора? — почав я сердитись.

— Ні,— інтригував мене Грей.

— Знаєте, Сіренький,..— почав я роздратовано.

— Невже не догадуєтесь? Зіставте факти!.. Це був явний глум, і я спалахнув.

— З ким ви розмовляєте! — крикнув я.

Та Сіренький і тут не злякався. Це мене примусило замислитись, і раптом радість стисла мені груди.

— Невже? — прошепотів я.

— Так! Ваш план «Блискавка» дав результати! Про це сьогодні пише наша обласна газета.— І він розповів, що відбувся суд над Ракшею і Пуголовицею. — А знаєте, скільки грошей знайшли у Пуголовиці? Аж сорок ощадних книжок! Майже на два мільйони карбованців! (На старі гроші, звичайно.)

Я згадав, як клявся Пуголовиця, що в нього відняли його «заробіток». Виходить, брехав...

— Наші зусилля не пропали марно, мій дорогий Грей, і ви... — почав я урочисто, та він перебив мене.

— Прошу вас, не називайте мене Греєм, зовіть, як і раніше, Сіреньким, а ще краще Сірим.

Я витріщив очі.

— Це була моя юнацька помилка, а сьогодні мені сповнився рік від роду. І до того ж не хочеться бути схожим на нашого стилягу Едика...

— Тисну твою лапу, мій дорогий Сірий, і вітаю тебе з повноліттям! З повноліттям у найширшому розумінні цього слова! — промовив я зворушено і міцно обняв друга.

Задоволений тим, що зло покарано, і що Сіренький показав неабияке моральне зростання, я, веселий, подався на ставки. Тут уже вибирали з волока рибу, і я здивувався, побачивши великі п'ятдесятикілограмові кошики мідяно-червоних карасів. Їх ніхто не розводив, вони залишились з річки, що текла по цій долині до того, як тут побудували ставки. Таких чудових карасів я не бачив ніколи! Та й не дивно, адже вони росли тут на коропиних харчах.

Карасі нагадали мені моє дитинство і юність, нагадали Письменника, який першим заронив у мене любов до риби, годуючи мене карасиками...

Карасі були жирні, аж вилискували. Останнім часом я працював над собою, загартовуючи свою волю, і домігся деяких результатів, — хоч як хотілося мені їсти, я не просив, коли тут був хтось із незнайомих. Зараз я теж вирішив загартовувати волю, але, зміркувавши, що чужих тут немає, ввічливо попросив карася.

Мої заслуги були в усіх ще на пам'яті, і мені зараз же дали рибину. Я стрибнув на здобич, задоволено муркнув і вже хотів був віднести карася трохи вбік, коли загула машина. Я підвів очі і побачив «Волгу», що йшла просто до нас.

— Не інакше — якесь начальство...-— зітхнув директор, але в моїй душі чомусь ворухнулась радість.