Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

Ми сіли в траві і чекали, поглядаючи на сонце. Коли воно стало на обід, з'явився Пуголовиця. Він прийшов сюди не од ставків, а прямо з висілка, щоб робітники не побачили, що він ходив на шосе. Незабаром з'явився і Ракша, без машини.

— Сьогодні вночі,— пошепки промовив Ракша.

— Давай! — згодився Пуголовиця.— Я думаю, що найкраще буде о другій ночі.

— Згода. Ось тобі те, що ти просив.— І Ракша дав Пуголовиці дві пляшки горілки.

— Оце добре! Я вже сказав своїм, що у мене сьогодні іменини... — зареготав той.

Я слухав цю змову в якомусь заціпенінні, але раптом мене осяяла думка.

— Еврика! — вигукнув я.— Я викрию їх! Мій план затягне мотузок на шиї злодіїв! Іди, Сіренький, додому і не спускай очей з Пуголовиці, а я... У мене виник план «Блискавка»...

Я кинувся слідом за Ракшею, який простував по шосе. Коли він сідав у свою автомашину, я плигнув у кузов і поїхав з ним.

В дорозі, хоча й їхали ми з півгодини, я не хотів марно гаяти час і віддався філософським роздумам.

Навіщо людина п'є горілку?

Виявилося, що знайти відповідь на це питання було дуже трудно, бо я не бачив ніяких логічних мотивів, що спонукають вживати алкоголь.

Випивши горілки, людина робиться дурнішою. Ця істина настільки очевидна, що доводити її нічого. Але ж людство в цілому і кожна людина окремо прагнуть стати розумнішими! Як розв'язати цю суперечність?

Дехто каже, що, випивши, людина веселішає. Але ж це веселощі дурня! Хто не бачив усмішки п'яного? Він сміється без усякої причини, як сміються лише дурні!

Дехто каже, що людина інколи п'є з горя, щоб забути горе. Але це — лазівка для п'яниць, бо ж, перше ніж випити «з горя», людина має звикнути до горілки...

Розмірковуючи отак, я не міг знайти ніяких поважних причин до вживаная горілки.

План «Блискавка»! Він з'явився зовсім несподівано. Але це тільки так здається. Коли весь час думаєш, шукаєш, б'єшся над розв'язанням складного завдання, то часто-густо рішення приходить тоді, коли ти вже втратив всяку надію. Очевидно, й план «Блискавка» був наслідком безсонної ночі.

Ми приїхали на околицю міста і спинилися біля маленького будиночка, в якому жив Ракша. Я попростував за ним у двір і, озираючись на всі боки, причаївся коло паркана. В кімнату я спочатку боявся заходити, але, побачивши, що вікно відчинене, зайшов і сховався під ліжко.

Ракша обідав, а я, хоч як мені хотілося їсти, анічичирк. Після обіду він відпочив годин зо дві і нарешті зібрався їхати.

— Сьогодні вночі — сказав він жінці на порозі.

— Ой, кинув би ти це... Навіщо воно тобі? — сумно промовила дружина, і я враз відчув до неї симпатію.

— Годі! — суворо сказав чоловік.— Гляди ж, якщо не вернусь, кинь листа у поштову скриньку.

— Та знаю... — зітхнула жінка.

Я простежив за її поглядом і побачив краєчок конверта, що виглядав з-за дзеркала на комоді.

— Фу-у-у! — зітхнув я на повні груди.— План «Блискавка» буде виконано!

Мій лист запакували в скриню. Я візьму Ракшин лист і вкину його до поштової скриньки. Як я не додумався зробити це раніше? Не довелось би мучитись з писанням. Та, як слід порозмисливши, я прийшов до висновку, що добре зробив, що написав листа, адже я навчився писати, а це ще знадобиться в житті! Правда, я не збирався займатися літературою, таж уміти писати треба не лише письменникові.

Я зайшов під ліжко непомітно і тепер боявся налякати хазяйку своєю несподіваною появою. Скориставшись з того, що вона забігалась, проводжаючи хазяїна, я вислизнув надвір.

За будиночком цвіли яблуні і груші. Ніжний аромат наповнював усе навколо, гули бджоли, зеленіла трава, цвірінькали птахи, собаки у дворі не було... Мене так тішила святкова природа, що на очах виступили сльози зворушення.

«Як гарно навколо!» — подумав я і в цю мить почув шепіт Ракші:

— Дурна! Гроші! Гроші — це все!

— Боже! Який примітив! — похитав я головою.— І це людина!

Настрій мені було остаточно зіпсовано.

Коли клацнула клямка хвіртки, я сміливо попростував до хати.

— Господи! Яке страховище! — сплеснула руками жінка, побачивши мене, але я прошмигнув біля її ніг і сховайся під ліжко. Сидячи тут минулого разу, я помітив нору, але не полював, щоб не звернути на себе увагу. Тепер я сів біля нори, і за десять хвилин в моїх пазурах була миша.

Я виліз з-під ліжка, кинув здобич на підлогу і глянув на хазяйку. Все! Стосунки між нами були налагоджені.

Через півгодини я спіймав ще одну мишу, а через годину третю. Захопленню хазяйки не були меж, а я тільки поблажливо посміхався.

Увечері, скориставшись з того, що хазяйка вийшла з хати, я витяг