Король Матіуш Перший - Януш Корчак

п’ятдесят негренят. Я відкрию для них у столиці школу. Будь ласка, не забудь про це.

Матіуш.

Він слинив конверт і хотів уже його заклеїти, але тут відчинилися двері й до кімнати власного персоною увійшов Фелек.

— Фелеку! Ото здорово, що ти приїхав, а я саме збирався відправити тобі листа.

— Я, ваша величносте, у справах служби, з відповідальною місією, — сухим офіційним тоном заявив Фелек і, діставши золотий портсигар, простягнув Матіушу. — Спробуйте, ваша величносте, сигари — вищий ґатунок, екстраприма, аромат справді-таки королівський.

— Я не курю, — зазначив Матіуш.

— Отож бо й воно! — повчально сказав Фелек. — Це дуже погано. Короля повинні поважати. Місія, з якою я прибув до вашої величності, полягає в тому, аби ратифікувати мій контрпроект. Я заявляю ультиматум! Пункт перший: віднині я не Фелек, а барон Фелікс фон Раух. Пункт другий: дитячого парламенту немає, а є Прогресс-парламент, скорочено Пропар. Пункт третій: доки вас називатимуть Матіушем? Вам, государю, вже дванадцять років, ви повинні урочисто коронуватися й вимагати, щоб вас величали імператором Матіушем Першим. А то всі ваші реформи полетять в тартарари.

— А в мене був інший план, — сказав Матіуш просто. — Хай дорослі виберуть собі іншого, дорослого короля, а я залишуся Матіушем — королем дітей.

— Не смію заперечувати проти примітивної конфекції (він переплутав «концепцію» з «конфекцією») вашої величності. Справа хазяйська. Але особисто я бажаю, щоб мене звали бароном фон Раухом, міністром Пропара.

Матіуш погодився.

Далі — більше. Фелек зажадав власну канцелярію, два автомобілі і платню удвічі вищу, ніж у канцлера.

Матіуш і на це погодився.

Але це ще не все. Фелек зажадав графського титулу для редактора Прогаза, тобто Прогрес-газети (так називатиметься газета для дітей). Матіуш і на це дав свою згоду.

Фелек привіз заготовлені заздалегідь укази і грамоти. Матіуш підписав їх.

Від цієї розмови в Матіуша залишився неприємний осад. І він готовий був погодитися на все, аби скоріше позбутися Фелека.

Матіушу жилося так привільно, що він і думати забув про державні справи, про різні наради й засідання. Згадувати про той час, коли він працював, вибиваючись з останніх сил, не хотілося: не хотілося думати, що буде, коли закінчаться канікули. Тому йому не терпілося, щоб Фелек скоріше поїхав.

Виручив його лікар.

— Фелеку, я просив залишити Матіуша у спокої! — увірвався в кімнату сердитий лікар, дізнавшись про приїзд Фелека.

— Пане лікарю, попрошу не підвищувати голосу й називати мене справжнім ім’ям.

— А яке ж твоє справжнє ім’я?

— Барон фон Раух.

— З яких це пір ти став бароном?

— З того часу, як його величність прихильно пожалували мені цей титул. — І Фелек величним жестом вказав на столик, де лежали папери зі свіженьким підписом Матіуша, який ще не висох.

Багатолітня служба при дворі привчила лікаря нічому не дивуватися.

— Пане барон фон Раух, — спокійно, але твердо сказав він, — його королівська величність знаходиться на відпочинку, і відповідальність за його здоров’я несу я. Тому, пане барон фон Раух, зробіть ласку негайно забиратися туди, де Макар телят не пас!

— Я тобі це пригадаю, осоружний стариган! — пробурчав Фелек, згріб папери в портфель і, надувшись, як індик, вийшов.

Матіуш був нескінченно вдячний лікареві за втручання. Тим паче, що Клу-Клу придумала нову гру: ловити коней за допомогою ласо. Робилося це так.

До довгого міцного мотузка прив’язувалася свинцева кулька. Діти, причаївшись за деревами, як справжні мисливці, чекали, коли конюх випустить із стайні десятеро поні. Тоді вони накидали на них ласо, заскакували їм на спину і мчали вскач.

Спочатку Клу-Клу не вміла їздити верхи. У неї на батьківщині є верблюди і слони, а коней немає. Але скоро вона скакала не гірше за інших. Лише не любила їздити в сідлі й особливо по-жіночому.

— Сідло годиться для людей похилого віку, у яких болять кістки. Коли їдеш верхи, сидіти треба на коні, а не на подушці. Подушка добра для спання, а не для гри.

Весело жилося сільській дітворі того літа! Майже жодна гра не обходилася без них. Клу-Клу навчила їх нових пісеньок, казок, показала, як майструвати лук, як зробити курінь, сплести кошик і солом’яний капелюх, як шукати й сушити гриби. Але не лише цьому навчилися сільські дітлахи. Клу-Клу, котра ще два місяці тому не вміла говорити їхньою мовою, вчила пастушат читати.

Щоб легко було запам’ятати, вона кожну букву порівнювала з якоюсь рослиною чи комахою.

— Як? — дивувалася Клу-Клу. — Знати стільки різних черв’ячків, мушок, павуків, метеликів, трав і квітів і не запам’ятати якихось нещасних тридцять дві букви! Вам лише здається, що це дуже важко. Так завжди буває, коли вчишся кататися на ковзанах або їздити верхи. Треба собі сказати: це легко, і одразу стане легко.

Дітлахи повторювали: «Читати легко» — і скоро навчилися читати. Їхні матері розводили від здивування руками.

— Оце дівча! Учитель цілий рік горло дер, аж охрип. І лінійкою їх лупив, і за чуприни тягав, і за вуха дер… І все дарма — сиділи йолопи йолопами. А вона сказала: букви схожі на жучків та павуків, і діти все зрозуміли.

— А корову як вона доїла — приємно дивитися!

— Послухайте, захворіла в мене теличка. Так вона, дарма що дівча, поглянула на неї й каже: «Ваша теличка більше трьох днів не проживе». Я і без неї це знала: у мене на очах не одне теля здохло. А вона говорить: «Якщо у вас росте в лісі одна така лікувальна трава, я теля вилікую». Я пішла з нею з цікавості до лісу. Шукала вона, шукала, безліч трав перенюхала та перепробувала. «Немає, каже, у вас такої трави. Спробую цю, вона теж гірка». Принесла траву додому, як справжній лікар перемішала її з попелом, висипала в молоко й дала випити теличці. А та ніби відчула, що в гіркому пійлі її порятунок. Мукає, але п’є й облизується. І що ви думаєте? Одужала! То хіба це не диво?..

Літо добігало кінця. Жителям села шкода було розлучатися з королем Матіушем, з ввічливими, слухняними дітьми капітана, з лікарем, який їх безкоштовно лікував. Але найбільш переймалися тим, що розлучаються з Клу-Клу.

XXXVIII

едобре передчуття, з яким Магіуш повертався на батьківщину, не обдурило його. Столиця зустріла короля непривітно. Уже на вокзалі він помітив: щось недобре. Вокзал оточений солдатами. Прапорів і квітів менше, ніж завжди. У канцлера заклопотане обличчя. Зустрічати Матіуша з’явився чомусь обер-поліцмейстер, хоча це не входило в його обов’язки.

Автомобіль їхав об’їздним шляхом, околичними, незнайомими вулицями.

— Чому ми не