П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Увага Діка Сенда привернуло насамперед дивна поведінка Дінго.
Собака, який весь цей час немовби йшов по сліду, раптово став зовсім іншим. Дотепер він біг, опустивши ніс до землі, обнюхуючи траву й кущі, і або похмуро мовчав, або жалібно завивав і в тому завиванні чувся чи то біль, а чи то горе.
Проте, цього дня гавкіт собаки раптом став дзвінким, сердитим, часом навіть лютим. Дінго гавкав тепер так само, як на палубі «Пілігрима», коли там з'являвся Негоро.
В голові Діка Сенда майнула підозра і вона ще більш зміцніла, коли Том сказав йому:
– От дивина, містере Дік! Дінго не обнюхує більше трави, як вчора. Він тримає ніс за вітром, шерсть дибки, він злиться. Можна подумати, що він відчув…
– Негоро, чи не так? – докінчив Дік, схопив за руку старого негра та знаком наказав стишити голос.
– Так, Негоро, містере Дік. Можливо, він йде слідом за нами?
– Так, Томе, можливо, він зараз зовсім близько до нас?
– Але навіщо? – спитав Том.
– Або Негоро не знає місцевості, – відповів Дік Сенд, – і тоді йому ніяк не можна втрачати нас з поля зору, або…
– Або? – спитав Том, тривожно поглядаючи на Діка.
– Або він її добре знає і тоді…
– Але як Негоро може знати цю країну? Адже він ніколи тут не був!
– Ніколи тут не був?.. – прошепотів Дік. – Однак, абсолютно безперечно: Дінго поводиться так, немовби ця людина, яку він ненавидить, знаходиться десь поруч.
Він зупинився і покликав собаку. Дінго знехотя наблизився.
– Ату! – крикнув Дік. – Негоро, Негоро, Дінго! Ату його!
Пес люто загавкав. Ім’я суднового кока викликало в нього звичну реакцію і він кинувся вперед, неначе Негоро зачаївся за найближчим кущем.
Гарріс здалека бачив цю сцену. Зціпивши зуби, він наблизився до юнака.
– Що ви сказали Дінго? – запитав він.
– Нічого особливого, – жартома відповів Том. – Ми запитували Дінго, чи немає ніяких звісток про одного нашого супутника з корабля, який кудись подівся.
– Зрозуміло, – промовив американец, – це той самий португалець, судновой кок, про якого ви мені розповідали?
– Так, – відповів Том. – Якщо вірити Дінго, то Негоро десь зовсім неподалік.
– Як він міг сюди дістатися? – запитав Гарріс. – Ви, здається, казали, що він ніколи не бував у Болівії?
– Якщо тільки він не приховав цього від нас, – відповів Том.
– Навіщо б йому приховувати це? – зауважив Гарріс. – Втім, якщо хочете, можна обшукати чагарник. Можливо, бідолаха потребує допомоги, можливо, він потрапив у біду…
– Ні, це намарне, – сказав Дік Сенд. – Якщо Негоро вдалося дістатися сюди, він зможе йти і далі. Він людина енергійна.
– Як хочете, – відповів Гарріс.
– Дінго, замовкни! – крикнув Дік Сенд, щоб припинити неприємну розмову.
Друге спостереження, яке зробив юнак, відносилося до коня американця.
З його поведінки непомітно було, що стайня десь близько. Кінь не втягував ніздрями повітря, не прискорював крок, не іржав – словом, нічим не виявляв нетерпіння, властивого коням, коли наприкінці довгої подорожі вони відчувають наближення відпочинку. Він залишався так само спокійним, немов асьєнда, на якій він бував сотні разів, знаходилася ще за сотню миль від нього.
«Ні, якщо зважати на коня, кінця нашому шляху ще не видно!» – подумав Дік.
Адже напередодні Гарріс стверджував, що до асьєнди залишилося не більше шести миль. Втім, до п'ятої години після обіду з цих шести миль, безсумнівно, залишалося щонайменше дві.
Однак кінь все ще не впізнав стайні, за якою він мусив дуже скучити, та й взагалі ніщо навколо не вказувало на близькість такої великої плантації, як асьєнда Сан-Фелісі.
Навіть місіс Уелдон, цілком заклопотана своєю дитиною, дивувалася тому, що місцевість як і раніше здається такою пустельною. Жодного туземця, жодного слуги з асьєнди, яка була так близько! Чи не заблукав Гарріс? Ні! Місіс Уелдон відігнала від себе цю думку: нова затримка могла виявитися згубною для її маленького Джека…
Тим часом Гарріс, як і раніше, йшов поперед загону. Він вдивлявся в глибину лісу, поглядаючи то праворуч, то ліворуч з виглядом людини не дуже впевненої в собі… або в правильності обраного шляху.
Місіс Уелдон заплющила очі, аби не бачити цього.
За рівниною з милю шириною знову замайорів ліс, щоправда, не такий густий, як на заході, і маленький загін знову вступив під покров високих дерев.
О шостій годині вечора подорожні дісталися заростей чагарнику, крізь які, напевно зовсім недавно, пройшло стадо якихось великих тварин.
Дік Сенд уважно роззирнувся довкола.
На висоті, що набагато перевищує людський зріст, гілки було зірвано або поламано. Трава на землі була прим'ята і місцями на вологому ґрунті виднілися сліди великих ніг – такі сліди не належали ані ягуарові, ані кугуарові.
Чиї ж ноги залишили такі сліди – ай-ай чи якийсь інший лінивець? І чому поламані гілки знаходяться так високо?
Звичайно, слони могли б залишити такі сліди, прокласти таку просіку в чагарнику. Але ж слони не водяться в Америці. Ці величезні тварини не живуть в Новому Світі і їх ніколи не намагалися туди завезти.
Думку про те, що сліди належать слонам, довелося відкинути.
Як би там не було, Дік Сенд ні з ким не поділився міркуваннями, що виникли у нього від цих загадкових слідів. Він навіть не став розпитувати про них американця. Та й на що він розраховував від людини, яка намагалася видати жирафів за страусів? Гарріс придумав би якесь фантастичне пояснення, але що від цього зміниться?
В будь-якому випадку, Дік склав для себе цілком повне уявлення про Гарріса. Він відчував, що це зрадник. Дік чекав лише нагоди, щоб зірвати з нього маску, і все вказувало на те, що чекати залишилося недовго.
Однак, яку таємну мету переслідував Гарріс? Яка доля очікувала на людей, що йому довірилися? Дік Сенд повторював собі, що він все ще відповідає за долю своїх супутників. Як і раніше – і більше ніж колись – він зобов'язаний піклуватися про безпеку всіх, кого через крах «Пілігрима» викинуло на цей берег. Саме він повинен врятувати своїх товаришів по нещастю: цю жінку, її маленького сина, негрів, кузена Бенедикта. Проте, якщо юнак мав сили щось зробити як моряк, перебуваючи на борту корабля, то що він міг зробити тут?
Дік Сенд не хотів закривати очі на жахливу
