Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг

— Спеціаліс ревеліо! — сказав він, легенько вдаряючи по палітурці.

Нічого не сталося. Книжка лежала собі, стара, брудна й пошарпана.

— Усе?! Задоволені? — роздратовано буркнув Гаррі. — А може, зачекаєте, чи не зробить вона сальто-мортале?

— Начебто все нормально. — завагалася Герміона, усе ще з підозрою поглядаючи на книжку. — Тобто це начебто й справді… просто підручник.

— Добре. Тоді я його ховаю. — Гаррі схопив книжку зі столу, але вона вислизнула в нього з рук і впала, розгорнувшись, на підлогу.

Ніхто в їхній бік не дивився. Гаррі нагнувся підняти книжку і аж тут помітив, що ззаду на палітурці, з самісінького низу, було ще щось нашкрябано тим самим дрібним нерозбірливим почерком, що й інструкції, завдяки яким він виграв пляшечку фелікс-феліціс, вже надійно сховану в шкарпетці у валізі нагорі:

«Власником цієї книги є Напівкровний Принц».

Розділ десятий

Ґонтова хатина

До кінця тижня на уроках настійок Гаррі й далі дотримувався рекомендацій Напівкровного Принца, якщо вони різнилися від інструкцій Лібатія Бориджа, і в результаті після перших чотирьох уроків Слизоріг просто нахвалитися не міг успіхами Гаррі, кажучи, що йому зрідка траплялися такі обдаровані учні. Ні Рон, ні Герміона не були від цього у захваті. Хоч Гаррі й пропонував їм поділитися книжкою, та Рон ледве міг розібрати той почерк, а просити, щоб Гаррі читав йому вголос, не наважувався, бо це було б підозріло. А от Герміона рішуче наполягала на дотриманні, як вона казала, «офіційних» інструкцій. Та оскільки це призводило до значно гірших результатів, аніж дотримання Принцових рекомендацій, то вона стала страшенно дратівлива.

Гаррі кортіло дізнатися, хто ж він, цей Напівкровний Принц. І хоч уроків завдавали стільки, що часу перечитати всі коментарі до «Прогресивної методики зіллєваріння» не було, однак погортати підручник він устиг і тепер бачив, що сторінок без Принцових зауважень там майже не залишалося, причому не завжди на тему зіллєваріння. Подекуди траплялися вказівки стосовно заклять, що їх, схоже, Принц вигадав сам.

— Або сама, — роздратовано зронила Герміона. коли суботнього вечора у вітальні Гаррі розповідав про це Ронові. — То могла бути й дівчина. Мені здається, що почерк скоріше дівчачий, ніж хлопчачий.

— Його звали Напівкровний Принц, — нагадав їй Гаррі. — Скільки дівчат ставали принцами?

Герміона не знайшлася, що на це відповісти. Просто насупилася й висмикнула свій реферат «Принципи рематеріалізації» з-перед Ронових очей, бо той уже намагався прочитати його догори дриґом.

Гаррі зиркнув на годинника й швиденько сховав у сумку обшарпану «Прогресивну методику зіллєваріння».

— За п’ять хвилин восьма, треба бігти, бо спізнюся до Дамблдора.

— О-о-о-о! — видихнула Герміона. піднявши голову. — Успіхів! Ми зачекаємо, цікаво послухати, чого він тебе навчатиме!

— Маю надію, все буде класно, — сказав Рон, і вони вдвох простежили, як Гаррі вибрався крізь отвір за портретом.

Хоч коридори були безлюдні, та все ж Гаррі довелося поспіхом ховатися за статую, коли з-за рогу вигулькнула професорка Трелоні. Вона бурмотіла щось собі під ніс. тасувала колоду заяложених гральних карт і на ходу на них ворожила.

— Пікова двійка: сварка, — бурмотіла професорка, минаючи те місце, де навпочіпки принишк Гаррі. — Пікова сімка: зловісний знак. Пікова десятка: насильство. Піковий валет: чорнявий юнак, можливо, в тривозі, не любить розпитувань…

Вона зненацька зупинилася біля статуї, за якою ховався Гаррі.

— Ні, це якась помилка, — роздратовано буркнула Трелоні, і Гаррі почув, як вона нервово перетасувала карти, а тоді пішла далі, залишивши по собі слабкий запах хересу. Гаррі зачекав, щоб упевнитися, що вона пішла, і побіг далі, аж до того місця в коридорі на восьмому поверсі, де під стіною стояв самотній гаргуйль.

— Кислотна шипучка, — сказав Гаррі. Гаргуйль відскочив; стіна за його спиною розсунулася, відкриваючи рухомі спіральні сходи. Гаррі став на них, мов на ескалатор, і сходи м’якими колами понесли його вгору, до оздоблених мідним кільцем дверей Дамблдорового кабінету.

Гаррі постукав.

— Заходь, — запросив Дамблдор.

— Добрий вечір, пане директоре, — привітався Гаррі, заходячи в кабінет.

— Ага. добрий вечір. Гаррі. Сідай, — усміхнувся Дамблдор. — Ну як, задоволений першим тижнем у школі?

— Так, дякую, — погодився Гаррі.

— Ти, мабуть, був досить активний, ось уже й покарання встиг заробити!

— Е-е… — недорікувато почав Гаррі, але Дамблдор і не думав його сварити.

— Я домовився з професором Снейпом. що ти відбудеш покарання не цієї, а наступної суботи.

— Добре, — не заперечував Гаррі. Його хвилювало не Снейпове покарання, а щось значно важливіше, і він нишком оглядав кабінет — чи не підкаже йому якась деталь, що ж саме задумав робити сьогодні Дамблдор. Округлий кабінет був такий самий, як і завжди: делікатні срібні прилади стояли на столиках з тонкими ніжками, пихкаючи клубочками диму й сюркочучи; портрети колишніх директорів та директорок куняли у рамах; а розкішний Дамблдорів Фенікс Фоукс з цікавістю поглядав на Гаррі зі свого сідала за дверима. Не видно було навіть, щоб Дамблдор розчистив місце для вправляння у двобоях.

— Отже, Гаррі, — сказав Дамблдор діловим тоном. — Тебе, безперечно, цікавить, що я тобі приготував на ці — як би це краще сказати… уроки?

— Так, пане директоре.

— Ну. якщо тобі вже відомо, що саме спонукало Лорда Волдеморта до спроби тебе вбити п’ятнадцять років тому, то я вирішив, що настав час поділитися з тобою деякою інформацією.

Запала мовчанка.

— Наприкінці минулого семестру ви обіцяли, що все мені розкажете, — нагадав Гаррі. Йому було важко позбутися звинувачувальних ноток у голосі. — Пане директоре, — додав він.

— Я так і зробив, — мирно підтвердив Дамблдор. — Я розповів тобі все, що знав. Відтепер ми покинемо міцний підмурівок фактів і помандруємо крізь темну драґовину пам’яті в гущавину найнеймовірніших припущень. З цієї миті, Гаррі. я можу помилятися не менш безнадійно, ніж Гамфрі Белчер, який вірив, що настала вже пора для казанів із сиру.

— Але ж ви вважаєте, що маєте слушність? — запитав Гаррі.

— Звісно, що так, але, як я сказав, я можу помилятися, як і будь-яка людина. Оскільки я… ти вже мені вибач… дещо розумніший за більшість людей, то й помилок припускаюся, відповідно, серйозніших.

— Пане директоре, — невпевнено почав Гаррі, — а те, що ви мені збираєтесь розповісти, якось пов’язане з пророцтвом? Чи допоможе це мені… вижити?

— Це має безпосередній зв’язок