Тирамісу з полуницями - Іоанна Ягелло

— Що з тобою, мамо? — спитав.

— Пробач мені, синку, — відповіла мати, — за все. Я... я не гідна бути матір'ю, у тебе зі мною суцільні проблеми.

Оскар зрозумів, що це добра нагода сказати їй навпростець те, про що він давно думав.

— Мамо, послухай. Це можна вилікувати. В Ольштині є така група... ну, знаєш, «Анонімні алкоголіки». Багатьом людям це допомагає. Я... я не зможу стежити за тобою все життя.

Йому враз зробилося ніяково й прикро, що він отак руба поставив справу. Але ж не няньчитиме він власну матір усе життя. Йому вже уривався терпець. І він мусив сказати їй про це зараз, коли мати твереза. Може, це примусить її змінитися?

— Якщо ти за це не візьмешся, то колись доп'єшся до смерті. Ти про це знаєш, правда?

Мати кивнула головою. Сльози закапали на святково прибраний стіл.

— Глянь, що сталося з Веляковою, Олесюком і отим другим, не пам'ятаю, як звався. Або рак шлунку, або підшлункової, або...

— Олесюк замерз п'яний під парканом.

— Так отож. Ти теж так хочеш? — хлопець відчув, що от-от розплачеться.

— Не йдеться про те, чого я хочу. А про те, що можу...

— Неправда! Інші можуть вилікуватися, то й ти можеш! Хіба ти якась особлива? Тисячі людей починають жити нормальним життям! Тисячі перестають пити!

— Справді? Я не знаю нікого, кому б пощастило вилікуватися.

Вона знову відреагувала, як завжди. Не вірила, що в житті на неї чекає щось хороше. Оскар не міг на це більше дивитися. Але тепер уже хлопець знав: він мусить відвезти її на зустріч «Анонімних алкоголіків», щоб там вона познайомилася з людьми, які перестали пити. Може, тоді переконається, що це можливо...

— Гаразд, мамо. Не сварімося. Адже святвечір. Але я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла, нехай це буде мій подарунок.

— Що я не питиму?

— Ні, що поїдеш зі мною до Ольштина, на цю зустріч. Що коли тобі сподобається, ти їздитимеш туди раз на тиждень.

— Коли?

— Що — коли?

— Ну, коли їхати?

— Відразу після свят, — сказав син.

* * *

Наталія цьогоріч не відчувала святкової атмосфери. Може, тому, що дощ лив безперестанку. Здавалося, що це якийсь потоп, Армагеддон, кінець світу. Крім того, хіба це свята — тільки з мамою? Господи, сидітимуть удвох, наче кілки проковтнули. Мама відразу розплачеться через батька, який їх покинув, згадуватиме інші свята, такі начебто чудові й щасливі. Наталія дратуватиметься, бо на свята фітнес-клуб не працюватиме. Або — і це буде ще гірше — пригадає собі, що минулого року після вечері вони зустрілися з Марціном на різдвяній службі в костелі. Бо хоч самі вони з мамою до костьола не ходили, то Марцінова родина регулярно відвідувала службу. І це був його день народження. І тоді він сказав, що єдиний подарунок, який він хоче на свята — це вона. І вони цілувалися за костьолом. Але варто собі все це пригадати — і Наталія теж розплачеться. Від самої думки, що вони з матір'ю сидітимуть і хлипатимуть, їй ставало недобре. Ще всі ці страви, які мати намагатиметься в неї вперти. Мільйони калорій, а вона не зможе від усього відмовитися. Дівчата на форумах розповідали, що коли переїдали на свята, то викликали блювоту. Наталія подумала, чи це, бува, не є ознакою булімії, та, здається, іншого виходу в неї немає. Але мати її здивувала.

— На святвечір цього року їдемо до бабусі.

— До бабусі? Але ж ми ніколи там на святвечір не бували ...

— Ти ж знаєш, що тато...

Ну, так, батько не терпів бабусю. За маминою версією, вони не знайшли спільної мови. Наталія підозрювала, що все-таки щось мусило статися, коли вже вони так одне одного уникали. Бабуся, тобто мамина мама, мешкала в Радомі. Вони рідко в неї бували. Що ж, може, воно й на краще: що більше людей за столом, то ліпше. Якось доведеться витримати.

Тепер Наталія сиділа за столом, укритим червоною скатертиною, і її кидало то в жар, то в холод. Усе через тітку Маґду, яка свердлила її поглядом. Наталія вже й забула, як виглядає тітка. Проте за мить та перевела погляд на Наталіїну матір.

— От бачиш. Я тобі казала, що він це колись зробить. Від початку був таким, а люди не змінюються, я тебе попереджала.

— Не перебільшуй. Адже ми прожили разом стільки років!

— А ти переконана, що ви були разом? Може, то ти була з ним, а він з тобою лише наполовину? Бо йому було зручно, ти йому їстоньки готувала...

— Не треба при дитині!

— Це не дитина. Нехай знає, які бувають чоловіки. Нехай стережеться. А я тобі казала, що коли він тебе один раз зрадив, то продовжуватиме це робити, вдача така. Особливо, якщо жіночка про себе не дбає!

— Маґдо!

— А що? Я кажу, що думаю. Обличчя в тебе гарне, зморшок небагато, але ані макіяжу, ані гарного вбрання. На фітнес не ходиш, га?

— Я ні, але Наталія...

— Авжеж, твоїй донечці потрібен фітнес, звісно! Адже вона аноректичка!

— Маґдо!

— А що? Я кажу, що думаю! Тобі відомо, скільки вона важить? Ти взагалі усвідомлюєш, що відбувається? Ти завжди була такою! Буяла в хмарах, усе ідеалізувала! Навіть, коли батька посадили, то для тебе він однаково був любим татком!

— Я тебе прошу, не кажи такого при дитині!

— А що, дитина не знає? Що дідусь у цюпі сидів за шахрайство?

— Коли? — спитала Наталія. Вона й гадки не мала. Лише тепер до неї дійшло, що вона майже нічого не знає про власних родичів. Може, через те, що її завжди від них ізолювали. Здається, вона почала розуміти батька, який не бажав мати нічого спільного із цією сімейкою.

— Вона не знає, — відповіла мама. — Але ж тато не вчинив нічого жахливого.

— Ні, звісно, що ні. Нікого не вбив, але до підозрілих оборудок мав кебету, нічого не скажеш.

— Дай спокій, нащо все це згадувати, тата однаково немає.

— А тут йдеться не про тата, а про неї. І про те, щоб ти