Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко
— Але ж прошу, професор Хопперт...
— Професор Хопперт? — перепитала Саша. Де вона чула це прізвище?
— Еге ж, пані, професор Хопперт, директор «Дитинки Єзус», як раніше, ще до Радянської влади, звався цей будинок, а потім знову за фашистів його теж так почали звати, так от директор професор Хопперт вимагав, щоб діти спокійно собі лежали. Коли вони лежали і мовчали, він був задоволений.
— Який абсурд! А хіба у вас, у вас самої ніколи не було дітей? А як же розвиватиметься психомоторика? Але я десь чула це прізвище...
— Він був великою науковою силою, професор Хопперт, — сказала, сумно хитаючи головою, Мелася Яремівна. — Його статті друкувалися в європейських наукових журналах...
— А! — згадала Саша. Ну, звичайно, їй стрічалися в німецьких і англійських медичних журналах статті професора Хопперта. Вона раптом це добре пригадала і ось чому. Якось Саша з товаришами по роботі розглядала закордонні журнали і надибала в одному з них статтю професора Хопперта про організацію охорони дитинства в Німеччині. Із статтею були вміщені і фото якогось німецького дитячого притулку і фото самого професора. Сухе, довге обличчя з великими залисинами і холодним поглядом примружених очей.
— Яке неприємне обличчя! — зауважила одна з лікарок, експансивна Надійка. — Навіть дивно, що така людина обрала своїм фахом охорону дитинства.
А коли Саша почала читати і перекладати зміст статті, та ж Надійка сказала одразу ж «брр», ніби доторкнулась до якоїсь холодної слизької тварини.
Справді, їм, радянським педіатрам, дивно було читати сухі виклади професора Хопперта і його докази про потребу дитячих ясел.
Він подавав статистичні відомості, скільки немовлят вмирало пересічно за рік, підраховував, скільки марок пішло спочатку на роди, на різні необхідні речі, потім додавав 150 марок на труну, похорони, пастора, могилу і доводив, що німецький народ щороку зариває в могилу більше мільйона марок.
— І ні слова про дітей, їхнє життя — сухий розрахунок похоронного бюро, — обурювалися жінки.
Але поряд у тому ж журналі була вміщена стаття і американського професора. О, він більше говорив про життя, але все життя дитини, як певну економічну цінність, переводив на долари і центи! Всі дитячі хвороби, епідемії він переводив на цифри і обурювався, як можна робити такі непродуктивні витрати капіталу в той час, коли цілком можливо запобігти більшості хвороб.
«Я відмовляюсь розуміти, — писав цей американець, — як такий практичний народ, як американці, припускає можливість існування такого стану речей». Вигоди і витрати капіталу — от як розцінювали життя тисячі дітей ці закордонні вчені!
— Я пам'ятаю, — сказала Саша Меласі Яремівні, — професор Хопперт з Німеччини?
— Аякже, так воно і є. Він був тут до 39-го року, потім, коли прийшли наші, поїхав за кордон. Повернувся він сюди під час війни і став директором будиночка, який знову назвали «Дитинка Єзус», і знову в ньому почали працювати черниці з монастиря святої Магдалени.
— А куди він подівся потім, цей професор Хопперт?
— О панічко! — Мелася Яремівна раптом стисла обидві руки з пухкими короткими пальцями, великі темні, як маслини, очі враз сповнилися сльозами і глянули таким гірким розпачем, що Саша мимоволі обняла лікарку. Усі виховательки і лікарки, які супроводили їх, співчутливо закивали головами.
— Ходімте, — сказала Мелася Яремівна Саші. — Я вам усе розповім. Вони попрямували до кабінету.
— Меласю Яремівно, — спитала сестра,— а сімнадцятку годувати, як усіх?
— Кого? — перепитала Саша. — А хіба у них нема імен? Мелася Яремівна густо почервоніла.
— Що ви, у кожної дитини є ім'я, але ми ще так звикли у професора Хопперта, і таке слово ще інколи виривається.
— Так ви хотіли, Меласю Яремівно, розповісти про професора Хопперта.
— О так, так. — Мелася Яремівна присіла на канапу, з мить помовчала, ніби роздумуючи, з чого почати розповідати страшну і темну історію професора Хопперта, і раптом промовила впевнено і гаряче: — Він злочинець. Він гірше, ніж злочинець! — І, давши це визначення, вона вже не думала, з чого почати та як розповідати, вона заговорила і не могла вже зупинитися, бо вірила, що її слухають щиро, без усяких упереджень, і цій лікарці з сивими косами можна розповісти все, все...
— Ви знаєте, професор Хопперт був великою науковою силою. (Саша обурилася, але вирішила поки що стримати себе). Він казав, що цей будиночок «Дитинка Єзус» — експериментальний, що тут усе для науки. Тут були лише підкинуті діти, і про них ніхто не питав, а ксьондз з монастиря святої Магдалени завжди красномовно виголошував про нього проповіді.
Я вступила до нього вже під час війни. Будиночок знову почали називати «Дитинка Єзус». Куди було подітися? Чоловіка вбито осколком снаряда, і я лишилася з дочкою Даркою. Я прийшла до пана Хопперта, бо мені казали, що окупанти не чіпають його будинку, а треба, треба ж було кудись заховатися від них.
Може б мені було навіть спокійно у «Дитинці Єзус», але я... я... завжди дуже звикала до цих малят. Я, прошу пані, маленький спеціаліст по шлункових дитячих
