Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Мабуть, вiдмовлятися справдi не треба, адже Луїза та Ервiн однаково цього не почують.

Я покинув будинок Ервiна i рушив до школи, нашого мiсця збору, намагаючись пiдiйти непомiтно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Цiттербаке погано виконує пiонерськi доручення, а Петер нищечком покаже менi кулак. Але i в школi i навколо школи -- скрiзь панувала цiлковита тиша. Я почекав якийсь час -- нiхто не приходив. Страшна пiдозра хробаком заворушилася в менi: це Бруно пожартував надi мною! "Свиснув пiд вiкном i втiк", -- вирiшив я. Хто ж iще мiг таке встругнути?

-- Вiчна помста! -- крикнув я в пiтьму i пiшов додому.

-- Ну як там, Альфi? -- запитала мама. Я показав їй на мокрi холошi.

-- Оце собака, а це -- з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дiвчиною на свiтi, -- вiдповiв я i забряжчав подарованою маркою. Мама не повiрила менi, а тато -- навпаки.

-- Справдi, у цього Пауля Кафки iз сусiдньої бригади сьогоднi весiлля. Там уся його бригада. А звiдки ти знаєш? -- запитав тато.

Нiчого не пояснивши, я пiшов спати. Хай самi здогадаються.

Наступного ранку ми з Бруно зустрiлися на розi.

-- Здоров! -- улесливо привiтався вiн. -- Сьогоднi божевiльний день!

Я промовчав i навiть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:

-- Що сталося, Цiттербаке?

-- Якщо ти думаєш, що пiддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нiкуди не побiг, як тобi хотiлося, навiть iз лiжка не вилiз, от!

Бруно здивовано подивився на мене. Саме пiдiйшла Луїза.

-- Альфонс наче збожеволiв. Плете казна-що, -- сказав Бруно Луїзi.

-- А ти, -- напосiвся я на неї, -- не так мiцно спи i повiдтикай вуха!

На першiй же перервi Бруно i Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.

Наступний урок була бiологiя. Пан Фiлькендорф принiс малюнки птахiв i програв нам пластинку iз записом голосiв соловейка, дрозда, вiвсянки та iволги.

Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечерi! Я глянув на Бруно. Нi, це не вiн.

Свиснуло ще раз.

-- Пiонерський ланцюжок! -- крикнув я i схопився з мiсця.

-- Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути... -сказав учитель i невдоволено подивився на мене.

Петер пiднiс руку:

-- Сьогоднi весь день Цiттербаке якийсь неспокiйний.

А дехто з учнiв показав менi язика.

Отак пташка пошила мене в дурнi. Я нiкому не розказував про свої нiчнi пригоди, щоб не смiялися надi мною. А з Бруно ми домовилися про iнший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лiйку. Це мов лев'яче гарчання, а левiв у нашому мiстi не так багато, як шпакiв. Тепер я не переплутаю.

-- Пiонерський ланцюжок -- чудова рiч, -- сказав я Бруно, -- але перш нiж сигналити вночi, не забудь одягти водонепроникнi штани.

Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Вiн показав менi язика i побiг собi. А я ж хотiв його застерегти. I це називається дружба?

Як я намагався бути ввiчливим

На осiннi канiкули менi дозволили знову поїхати до бабусi i дiдуся.

-- Тiльки одне прошу тебе. Альфi, будь ввiчливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнiм часом! -- сказала мама i суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так i не збагнув, що вiн хотiв сказати. Мама продовжувала:

-- Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усi правила ввiчливостi: перед самим носом у людей не зачинятимеш дверi, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться...

Навiть на вокзалi, коли я вiд'їздив, мама гукнула менi навздогiнцi:

-- Прошу тебе, Альфi, будь ввiчливий, це ж так важливо!

"Гаразд, постараюся", -- подумав я. I постарався. А що з того вийшло? Хiба хто зважив на мої старання?

Оце я й хочу розповiсти, як я намагався бути ввiчливим та що з того вийшло.

Все почалося в поїздi. Ми вже якийсь час їхали, i я подумав: ану ж трохи провiтрю вагон i покажу, який я ввiчливий! Я вiдчинив вiкно i привiтно подивився на сусiдiв.

-- Хай йому грець! -- пробурчав один iз пасажирiв. -- Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!

Оце так вiдповiдь на мою ввiчливiсть! Пiсля цього я бiльше не показував своєї ввiчливостi в поїздi i все було гаразд.

Вiд залiзничної станцiї до мiстечка, де живуть дiдусь i бабуся, треба їхати автобусом. На мене знову найшло -- закортiло бути особливо ввiчливим. Я вирiшив перечекати, поки всi ввiйдуть в автобус. Я хотiв сiсти останнiй, щоб мене стали вважати за найввiчливiшого. Поки я тупцював, автобус вiдiйшов. Водiй посварився менi пальцем i гримнув iз вiкна:

-- Граєш бiля автобуса! Iди бався деiнде!

-- Менi ж хотiлося ввiчливо зайти в автобус! -- гукнув я. Але водiй, певно, не почув. Наступного автобуса менi довелося чекати цiлу годину.

Бабуся i дiдусь дуже зрадiли моєму приїздовi. "Поводитимусь, як завжди, без пiдкресленої ввiчливостi, так буде краще", -- подумав я собi. Але згадав маминi слова i вирiшив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввiчливий.

Менi так добре в бабусi й дiдуся. Вони ладнi виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога -- завбiльшки, як стiл i завширшки, мов цеглина.

А потiм бабуся налила в чашки з голубого кавника кави i попередила мене:

-- Обережно, хлопче, -- може, кава ще гаряча!

Ось, нарештi, нагода показати ввiчливiсть! Я пiдхопився i похапцем вiдпив по ковтку з бабусиної та дiдусевої чашок.

-- Не гаряча, все гаразд. Можете пити, -- сказав я i дуже запишався, адже я такий ввiчливий.

Дiдусь якось дивно подивився на мене.

-- Що з тобою сталося. Альфонсе!

-- Нiчого! -- бадьоро вiдповiв я.

Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввiчливiсть.

Пiсля кави треба було прибрати зi столу.

-- Я встану останнiй, -- попередив я. -- Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усiх. Я так