Збігло літо - Ніна Боден
Ішов дощ. Краплі просочувалися крізь листя, падали їй на голову, стікали по обличчю. Вона висолопила язика, і крапля впала на його кінчик. Та крапля була солона, як морська вода. Або як сльози…
«Нам дуже шкода, що твоя далека подорож виявилася марною. Але чекати немає сенсу. Або кликати її. Вона не прийде…»
— Мері! — пролунав голос тітки Еліс.
Вона заповзла далі в кущі й присіла навпочіпки. Гілки чіплялися за волосся, витягуючи пасма. Озирнувшись, вона сховала голову в коліна.
— Мері, голубонько! — гукнула тітка Еліс. — Ти знаєш, хто приїхав?
Мері так притислася до землі, ніби хотіла заритися в неї й прорости корінням. Дихання в неї стало частим-частим.
— Будь ласка, Мері, — сказала тітка Еліс і доторкнулася до її руки.
— Я не можу, — сказала Мері. — Не можу…
Тітка Еліс мовчала.
Мері підвела голову й глянула на неї.
— Мене нудить.
— Я знаю.
— Скажіть, що мене нема. Або що я вмерла чи ще щось придумайте…
— Не годиться втікати, — сказала тітка Еліс.
Вони вибралися з чагарника, перетнули лужок і ввійшли в дім. Мері пленталася, низько опустивши голову. Тітка Еліс ішла слідом за нею.
В кімнаті було троє. Дідусь і ще якийсь чоловік стояли біля вікна. А мама сиділа на килимку біля каміна, в якому вперше цієї осені розклали вогонь. Вона простягнула до вогню руки. На її пальцях виблискували персні.
— Ріднесенька моя! — вигукнула мама. — Боже, як ти виросла! Мов жердина!
Мері відчувала себе незручно, не знала, куди подіти руки. Вона якось незграбно переступила через килимок і зупинилася, щоб її поцілували.
— Ти пахнеш фіалками, — сказала вона мамі.
Чоловік біля вікна засміявся.
— Ріднесенька моя! — повторила мама й також засмі-ялся, ніби Мері сказала щось смішне. — Це страшенно дорогі парфуми. — Вона поклала руку Мері на плече. — Дай-но я подивлюсь на тебе.
Мері глянула на маму. Вона вже й забула, яка гарна в неї мама — гладеньке лискуче волосся, великі лагідні очі, — і яка молода. Надто молода, щоб бути мамою.
— Не можу повірити, — весело й голосно сказав чоловік біля вікна. — Я й справді не можу повірити в це.
— Боюсь, що це правда, — сказала мама. — Це й справді моя донька. А це, рідна моя, Джеф. Сподіваюсь, що ви будете добрими друзями.
— Звичайно, будемо. — Джеф підійшов до каміна. Він був високий та імпозантний, ніби з рекламної картинки. — Звичайно, будемо, — повторив він і підморгнув їй. — Славна дівчинка! Я читав про тебе в газетах.
— Пробачте… — знічено промовила тітка Еліс. — Прийшов репортер і встиг з нею побалакати, перш ніж я збагнула в чім річ. Я подумала що це газівник, і дозволила їй відчинити йому двері. Це моя провина.
— Дурниці, Еліс, — сказав дідусь. — Це не має ніякого значення. Просто дев’ять днів дива…
— А мені подобається, що про мене написали в газеті, — сказала Мері, хоча насправді їй було байдуже. Просто дивно було читати про себе, про Саймона, Крішну. Ніби це було троє зовсім незнайомих їй людей…
— А я й не сумніваюсь, що тобі це подобається! — Джеф схопив її за руку. — Не сумніваюсь!
Цікаво, промайнула в неї думка, чи завжди він повторює фрази двічі? Краще б він відпустив руку.
Але він і не думав відпускати.
— А як там твій юний друг Патель?
— Чудово, дякую, — відповіла Мері. — йому зробили операцію, і тепер вій почувається набагато краще. Ми збираємося провідати його. Після обіду.
— Колись ти мені розкажеш про цю пригоду детально. Розкажеш детально. — Джеф пильно вдивлявся в її обличчя, ніби там щось шукав.
Мері одразу здогадалася, чому він так намагається їй сподобатися.
— Ви збираєтеся одружуватися з моєю мамою? — запитала вона.
Джеф розсміявся, закинувши голову.
— З плеча рубаєш? Це мені подобається. Це мені дуже подобається. Так, Мері, збираюсь. — Він відпустив її руку, але натомість взяв мамину й запитав: — Сподіваюсь, ти не заперечуєш?
Дуже гарна пара, подумала Мері. Обоє молоді, вродливі, без жодної зморшки на обличчі, без жодної складки на одежі. Поряд з ними дідусь і тітка Еліс здавалися жалюгідними та пом’ятими.
— Сподіваюсь, це для тебе надто велика несподіванка, рідна моя? — сказала мама. — Я хотіла написати тобі до нашого приїзду, але ми були так заклопотані. Треба було залагодити стільки справ. Що-небудь чути від тата? Він обіцяв писати, але ж ти знаєш, який він ледачий!
— Ні. Він мені не пише, — сказала Мері. — Він приїде?
Вона запитала просто задля чемності, бо відповідь знала наперед.
І не помилилась.
— Він залишається в Південній Африці, рідна, — відповіла мама. — Каже, що йому подобається там клімат. — Вона помовчала. — Рідна, ну не дивись так на мене. Ти розсердилась?
— Ні, — сказала Мері. Дивно, але й справді їй було байдуже. — Я просто задумалась, — пояснила вона. Ви житимете в нашій квартирі?
Джеф похитав головою:
— Ні, але ми шукаємо схожу. Із зручностями, в центрі і щоб була простора… — Він підморгнув мамі, потім Мері, ніби вони всі троє були учасниками якоїсь потішної змови. — Щоб і для тебе місця вистачило, якщо ти захочеш приїхати, — пояснив він.
Мері дивилася собі під ноги.
— Я не знаю, — сказала вона.
— Що не знаєш, рідна моя? — перепитала мама.
Чомусь її власні ноги здались для неї незнайомими. Ніби вони належали комусь іншому. І голос також був немов чужий.
— Я просто не знаю.
— Щоправда, ми поки не знайшли підходящої квартири, — сказала мама. — На це потрібен час.
На Мері немов накотилася нова хвиля почуттів: на душі в неї одразу стало легше. Отже, вони не збираються забирати її! Принаймні, зараз.
— Може б, ти їхала з нами й допомогла нам шукати? Якщо, звичайно, в тебе є бажання.
Мері глянула на неї. Вона всміхалася своєю лагідною, приємною усмішкою, але ця усмішка здавалася Мері завченою, ніби мама позувала для фотографа.
«Вона тільки намагається бути доброю!» — подумала Мері.
На якусь мить вона відчула, як до горла підкочується клубок, і їй захотілося вибігти геть із кімнати, втекти з дому. Тоді вона глянула на тітку Еліс і згадала, як та сказала там, у чагарнику: «Не годиться утікати», і зрозуміла, що тітка мала рацію: хоч би
