Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки

І побігли дальше доганять. А ті вже Бог знає де стали! Коли оглянуться — знову женуться.

— Ох, лишенько ж, — каже, — що його робить?

— Ну, слухай же, — каже, — я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.

От і стала вона пшеницею — такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.

Коли вони і прибігають.

— Дідусю, голубе, — кажуть. — Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?

— Чому не бачив, — каже, — бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.

— Еге-ге ж! — кажуть. — Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла — і яка ж то хороша! Пора і жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!

І вернулись.

А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.

— А що ж, — питає, — догнали?

— Ні, — кажуть, — не догнали.

— А нікого ж не бачили?

— Ні, бачили. Серед степу пшениця — і така ж то хороша-хороша! І сторож.

— А не питали ж у його? — каже батько.

— Чом не питали? Питали. Так і так, — каже.

— А то ж, — каже, — він і єсть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну, — каже до жінки, — стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.

— Як бігти, — каже стара, — то й бігти.

І побігли.

Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:

— Ой, — каже, — мабуть, тепер вже пропадемо — батько і мати женуться. Що нам робить?

— А що нам робить, хто його знає що!

— Ну, слухай же, — каже, — я стану водою, а ти селехом[33]. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!

І стала річкою — і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він — селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»

От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти — нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така, — каже, — заляж на три роки каменем!» — Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.

Пішли вони і доходять до того міста, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:

— Ну, гляди ж ти мені, — каже, — з ким хочеш цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я, — каже, — батьків і материн гріх спокутую — на три роки каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди, не розпорюй її, поки я не прийду. Оце, — каже, — буде тобі за пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її — на хату закинь, на горище.

От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов, приходить — і, Господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися — так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.

— Ти, — кажуть, — гордий став!

А менша, дядькова, сестра:

— Чом же ти, — каже, — зо мною не хочеш цілуваться? — Плаче. — Хіба, — каже, — ти мені не брат, або я не така, як другі?

Так він неначе того і не чує.

От вона взяла та нищечком тоді ззаду підкралась і поцілувала…

Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці — і де був, і як утікав, а об чім і розказував.

От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже рік пройшов, два або більше).

— Сину, — каже, — то й пора вже тобі женитися.

— Якщо пора, — каже, — то й пора. Шукайте, забув…

Батько й найшов йому таку гарну! (Де, пак, щоб за царенка та негарну!)

Сталося весілля.

А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла до міста та і залізла на вербу над криницею — може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці — така хороша-хороша!

Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю, — а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:

— Тьху, — каже, — біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!

І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну, — думає, — тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.

Пішла, коли і стрічається з дівчатами.

— А що тут, — питає, — дівчата, чути?

— Та що, — кажуть, — у нас чути? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.

— Жениться, весілля?

— Еге!

— А де ж вони живуть, ті ваші царі?

— А отам, — кажуть, — і там…

— Спасибі ж вам, — каже, — прощавайте, бо мені ніколи.

І хутенько туди.

Прибігла — весільні гості. Царенко ходить по хаті — її не пізнав. Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:

— Чи не можна б, будьте ласкаві, — питає у цариці, — зробить пару голубків і пустить у хату?

— Чом не можна? — кажуть. — Можна.

От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:

— Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?

— Знаю, — каже голуб.

— А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?

— Знаю!

— А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три роки каменем?

І так та голубка все питає голуба, і як дійшла: «А знаєш ти, — каже, — що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» — як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці — усе згадав, пізнав — обіймає її, цілує…

— Це ж, — каже, — моя жінка! Це ж отака і така!

Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли — відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.

Про чоловіка, що мав злу жінку

Кохалися хлопець і дівчина. Поки побралися, пройшло чотири роки. А як уже стали