Чортів млин: Казки про чортів - Автор невідомий - Народні казки

показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

— З якого ти королівства?

— З такого-то.

– Із якого города?

— З такого-то.

— Як прозиваєшся?

— Так-то.

Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.

— Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

— Як же це сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все-все… А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

Про царенка Івана і чортову дочку

Були собі цар і цариця, та не було в них зроду дітей. Вони вже і Бога просили, щоб хоть, мовляв, одна дитина, — не дає Бог.

От і поїхав раз кудись цар в гості чи, може, по ділу, і загрузли його коні в болоті. Вже він і так, і сяк з ними тягався — нічого не зробить, не вирятується. Коли іде чорт і каже:

— А чи даси, — каже, — що в тебе є найлюбішого і наймилішого, то вирятую.

— Що ж, — каже цар, — в мене є найлюбішого і наймилішого — жінка?

— Ні, — каже, — не жінка. Я жінку не хочу!

— Так, може, хату тобі подарувать?

— Ні, і хати не хочу! Ти мені подаруй, що в тебе наймиліше. Ти, — каже, — його не знаєш, що воно в тебе є.

— Ну, — каже цар, — коли і я не знаю його — бери.

— Та ще, — каже чорт, — мені не зараз його віддай, а тільки через десять років.

— Та, добре вже, добре — чом!

А того не знає, що Бог йому сина дав.

— Так запиши ж, — каже чорт, — своєю кров’ю, що ти мені даєш.

— Як же я, — каже цар, — запишу тобі?

— А от як! — каже. — Візьми та вріж мізинного пальця, то й запишеш!

От цар зробив, як чорт казав, і записав, а чорт і витяг його…

– Їдь же, — каже, — тепер додому!

Тоді цар і поїхав собі додому і приїхав благополучно. Коли вступає в хату, йому назустріч всі: з сином поздоровляють. Він так і впав на порозі:

— Сину мій, — каже, — орле мій, не мій же тепер ти!

— Чом же він не твій син? — питає цариця. — Хвалити Бога, — каже, — що діждали! Як мій син, так і твій!

— Ні, не мій він і не твій, — каже цар. — Я вже його чортові віддав і записав.

От тоді цариця в плач, в крик, а за нею і цар. Боже, як почали вбиваться! А далі плакали-плакали, вбивались-вбивались та цариця й каже:

— Я ще, — каже, — буду просить і молить Бога, Може, ще і одмолю його.

— Ні, — каже цар, — не одмолиш вже, бо я своєю кров’ю записав, що через десять років його чорт візьме.

От тоді цариця бачить, що отаке, мовляв, зробили! Нічого не сказала, а тільки дуже-дуже почала журиться.

А син тим часом росте, як на той жаль. Росте не по літах, а по часах, як з води йде. За п’ять років так виріс — зовсім великий. І став усього вчиться, і за рік всього навчився.

І каже тоді своєму батькові цареві:

— Поставте, — каже, — мені хату особливе[32]. Я буду там жить і Богові молиться, щоб звільнив мене Бог, бо я вже, — каже, — і сам знаю, що я не ваш.

Цар і цариця плачуть:

— Боже наш, — кажуть, — Боже, що ми наробили! Але хоч не йди від нас, сину, хоч ми будемо на тебе дивиться — надивимось за чотири роки.

— Ні, — каже, аж розсердився, — коли вже ви так наробили, так збудуйте мені хату!

Так що цар мусив збудувати. І вже як збудував — усе він, син той, там, усе там: усе читає і Богу молиться, а до батька і до матері і не здумає піти.

Прийдуть іноді ті, плачучи:

— Ти б, — кажуть, — хоч би коли-небудь до нас навідався.

— Ні, — каже, — заразом, — каже, — прийду!

От він там живе, читає і Богу молиться, а тим часом і літа вийшли…

Чорт вороном перекинувся і прилетів до царя.

— А де ти, — каже, — свого сина дів? Віддай, що подарував!

І стріху йому дере.

— Та одчепись, — каже, — чорте, у мене нема сина!

Чорт розсердився, налітає і хату валяє:

— Віддай, — кричить, — що подарував!

А до сина не йде.

От цар бачить тоді, що треба, мовляв, — іде до сина і гірко плаче:

– Іди вже, — каже, — сину, бо чорт і хату мені валя.

— Добре, — каже син, — піду. Спитайте тільки, куди ж іти — сам прийду.

І почав одягатися. А тут чорт і прилетів.

— А що ж, — каже, — чи буде він іти, чи ні?

— Куди ж йому іти? — питає цар і гірко плаче. — Він сам, — каже, — прийде.

— А просто в пекло нехай іде, — каже чорт.

От син убрався, пішов попрощався з усіма і пішов собі.

— Коли ж, мій сину, ти вернешся? — питає цариця, вбивається.

— Не питайте. — Тільки і сказав.

— Краще б, — каже та, — було мені тебе закопати!

От і пішов той син, пішов, усе йде і ввійшов у ліс, а там стоїть хатка. Ввійшов у хатку, а там сидить бабка.

— Добридень вам, — каже, — бабуню!

— Здоров, — каже, — сину! Куди тебе Бог несе?

— А куди, — каже, — мене Бог несе? В лиху годину!

— Ні, сину, то не в лиху годину.

— А куди ж? Порадьте мені, бабуню, щоб не в лиху годину.

— Пораджу, сину! Я це вже давно знаю, що тобі буде. Іди, — каже, — сину,