Чарівник Смарагдового міста - Олександр Мелентійович Волков
Еллі вийшла із фургона, старанно зачинила двері й написала на них крейдою: «Мене немає вдома».
Тим часом повернулися Жувани. Вони поприносили стільки їжі, що для Еллі вистачило б її на кілька років. Тут була і баранина, і смажена птиця, і кошик з фруктами…
Еллі, сміючись, зауважила:
— Ну, навіщо мені стільки, друзі мої?..
Вона поклала в кошик трохи хліба і фруктів, попрощалась з Жуванами і сміливо рушила в дорогу зі своїм вірним і веселим Тотошком.
* * *
Неподалік від будиночка було роздоріжжя: в різні боки розходилося кілька доріг. Еллі обрала шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і бадьоро рушила ним. Сяяло сонечко, співали пташки, і маленька дівчинка, закинута у дивну чужу країну, почувалася зовсім непогано. Шлях був обгороджений з обох боків чудовим блакитним парканом. За ним починались оброблені лани. Подекуди виднілися округлі будиночки. Їхні дахи нагадували гостроверхі капелюхи Жуванів. На дахах виблискували кришталеві кульки. Будиночки були пофарбовані у блакитний колір.
На полях працювали маленькі на зріст жінки і чоловіки; вони знімали капелюхи й привітно вклонялись Еллі. Адже тепер кожен Жуван знав, що дівчинка в срібних черевичках звільнила їхню країну від злої чаклунки, опустивши свій будиночок — крак! крак! — просто їй на голову.
Всі Жувани, яких зустрічала Еллі на своєму шляху, з боязким здивуванням поглядали на Тотошка і, зачувши його гавкіт, злякано затуляли вуха. Коли веселий песик підбігав до когось із Жуванів, той чимдуж утікав од песика: в країні Гудвіна зовсім не було собак. Під вечір, коли Еллі зголодніла і вже почала роззиратися, де б їй переночувати, вона побачила край шляху великий будинок. На моріжку перед будинком танцювали маленькі чоловіки і жінки. Музиканти старанно вигравали на маленьких скрипках та флейтах. Тут же пустували діти, такі крихітні, що Еллі вони видалися схожими на ляльок. На терасі було розставлено довгі столи з вазами, повними фруктів, горіхів, цукерок, пиріжків і великих тортів.
Забачивши Еллі, із юрби танцюристів вийшов високий літній красень (він був на цілий палець вищий за Еллі) і, вклонившись їй, сказав:
— Я і мої друзі сьогодні святкуємо визволення нашої країни від злої чаклунки. Насмілюсь запросити всемогутню фею Будиночка, що карає, взяти участь у нашому торжестві.
— Чому ви вважаєте, що я фея? — спитала Еллі.
— Ти розчавила злу чарівницю Гінгему — крак-крак! — немов порожню яєчну шкаралупу; на тобі її чарівні черевички; з тобою дивний звір, якого ми ніколи не бачили, і, як нам розповіли друзі, він теж володіє чарівною силою…
На все це Еллі не змогла нічого заперечити і пішла за старим, якого звали Прем Кокус.
її зустріли, немов королеву; дзвіночки невпинно бриніли, і нескінченними були танці, і було з'їдено незліченну кількість всіляких ласощів і випито холодних напоїв, й цілий вечір минув так весело і приємно, що Еллі згадала про тата і маму, вже засинаючи у ліжку.
Вранці, після ситного сніданку, вона запитала у Кокуса:
— Чи далеко звідси Смарагдове місто?
— Не відаю, — задумливо відповів старий. — Я ніколи не бував там. Краще триматися подалі від Великого Гудвіна, особливо, коли не маєш до нього надто важливої справи. Та й шлях до Смарагдового міста довгий і важкий. Тобі доведеться пробиратися крізь темні ліси і долати глибокі й швидкоплинні річки.
Еллі трохи засумувала, але вона знала, що лише Великий Гудвін зможе повернути її до Канзасу, й тому розпрощалась з друзями і знову рушила шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.
СТРАШИЛО
ллі йшла вже кілька годин і стомилась. Вона сіла під блакитним парканом, за яким простяглося поле достиглої пшениці.Біля паркану стояла довга жердина, а на ній стирчало солом'яне опудало — відлякувати птахів. Голова його була з напханої соломою торбинки та намальованими на ній очима й ротом — це робило його схожим на смішне людське обличчя. Опудало було одягнуте в стареньку блакитну свитку: де-не-де з дірок одежини стирчала солома. На голову був напнутий старий потертий капелюх без дзвіночків, на ногах — старі блакитні чоботи-ботфорти, що їх носять чоловіки цієї країни.
Опудало мало кумедний і водночас добродушний вигляд.
Еллі уважно розглядала його смішне розмальоване обличчя і здивувалась, помітивши, що воно раптом підморгнуло їй правим оком. Вона вирішила, що це їй здалося: адже опудала у Канзасі ніколи не підморгують.
Однак постать по-дружньому закивала їй головою.
Еллі злякалася, а хоробрий Тотошко з гавкотом кинувся на паркан, за яким була жердина з опудалом.
— На добраніч! — сказало опудало хрипкуватим голосом. — Пробачте, я хотів сказати — доброго дня!
— Ти вмієш розмовляти? — здивувалась Еллі.
— Не дуже добре, — зізналося опудало. — Ще плутаю окремі слова, мене змайстрували зовсім недавно. А як ти поживаєш?
— Дякую, добре! А скажи, у тебе, часом, немає заповітного бажання?
— У мене? Го, у мене ціла купа тих бажань. — І опудало скоромовкою стало перераховувати — По-перше, мені потрібні срібні дзвіночки до капелюха, по-друге, мені потрібні нові чоботи, по-третє…
— О, досить, досить, — перебила його Еллі. — А яке з них найнайзаповітніше?
— Най-най? — Опудало замислилось. — Щоб мене посадили на кілок!
— Та ти ж і так сидиш на кілку, — розсміялася Еллі.
— А й справді, — погодилося опудало. — Бачиш, який я путник… тобто, ні, плутаник. Отже, так, мене треба зняти з кілка. Дуже нудно стирчати тут день і ніч та лякати вреднющих ворон, які, до речі, мене зовсім не бояться.
Еллі нахилила жердину і, вчепившись руками в опудало, стягла його додолу.
— Надзвичайно приємний, тобто, вдячний, — пропихкало опудало, опинившися на землі. — Я відчуваю себе, просто новою людиною. Аби ще дістати срібні дзвіночки на капелюх та нові чоботи!
Опудало дбайливо розправило свою свитку, струсило соломинки і, шаркнувши ніжкою по землі, відрекомендувалося дівчинці:
— Страшило!
— Що ти сказав? — не зрозуміла Еллі.
— Я кажу: Страшило. Це мене так назвали: я ж бо мушу лякати вороння. А тебе як звати?
— Еллі.
— Гарне ім'я! — сказав Страшило.
Еллі здивовано розглядала опудало. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це виходить — опудало, напхане соломою і з намальованим обличчям, рухається й розмовляє.
Але Тотошко образився і невдоволено вигукнув:
— А чому ти зі мною не привітався?
— Ой, перепрошую, перепрошую, — вибачився Страшило і потис песикові лапу. — Маю честь відрекомендуватися: Страшило!
— Дуже приємно! А Тото! Та близьким друзям дозволяю звати
