Чарівник Смарагдового міста - Олександр Мелентійович Волков
— Буря! Йде страшна буря! — закричав він. — Ховайтеся швидше у погріб, а я побіжу зажену худобу в хлів!
Анна кинулась до погреба, відкинула ляду.
— Еллі, Еллі! Швидше сюди! — гукала вона.
Але Тотошко, переляканий ревінням бурі і безперервним гуркотом грому, забіг до будиночка й сховався там під ліжком у найдальшому куточку. Еллі не захотіла лишати свого улюбленця на самоті й побігла за ним до фургона.
Але цієї миті скоїлося неймовірне. Будиночок обернувся двічі чи тричі, ніби карусель, й опинився у самій середині буревію. Вихор закружляв його, підняв до неба й поніс у повітряному просторі.
В дверях фургона з'явилася перелякана Еллі з Тотошком на руках. Але… Що вона мала робити? Стрибнути на землю? Було вже запізно: будиночок летів високо над землею…
Вітер куйовдив материні коси. Вона стояла біля погреба, простягаючи угору руки, і відчайдушно кричала.
Вибіг із хліва фермер Джон і кинувся до того місця, де стояв фургон. Осиротілі батько й мати довго вдивлялися у темне небо, яке щохвилини засвічувалося спалахами блискавиць…
Буревій усе лютував, і будиночок, похитуючись, линув у повітрі.
Тотошко, приголомшений тим, що діялося навколо, злякано гавкав, бігаючи у темній кімнаті. Розгублена Еллі сиділа на підлозі, обхопивши голову руками. Вона відчувала себе надзвичайно самотньою. Вітер гудів так, що оглушував її. Дівчинці здавалося, що будиночок ось-ось упаде й розіб'ється. Та час минав, а він усе ще летів.
Еллі забралася на ліжко й лягла, притиснувши до себе Тотошка. Під завивання вітру що плавно погойдував будиночок, дівчинка міцно заснула.
ШЛЯХ ІЗ ЖОВТОЇ ЦЕГЛИ
ЕЛЛІ У ДИВОВИЖНІЙ КРАЇНІ ЖУВАНІВ
рокинулась Еллі від того, що Тотошко лизав їй обличчя гарячим мокрим язичком і скавучав. Спочатку їй здалося, що вона побачила химерний сон, і вже намірилася розповісти його мамі. Але, побачивши перекинуті стільці й розвалену на підлозі грубку, зрозуміла, що все було насправді.Дівчинка зістрибнула з ліжка. Будиночок більше не рухався. Сонце яскраво світило у вікно. Еллі підбігла до дверей, розчахнула їх і скрикнула від здивування.
Буревій заніс будиночок до країни надзвичайної краси. Навколо стелився зелений лужок, який оточували дерева зі стиглими соковитими плодами; на галявині виднілися клумби з чудовими рожевими, білими та блакитними квітами. У повітрі пурхали крихітні пташки з райдужним пір'ячком. На гілках дерев сиділи золотаво-зелені та червоногруді папуги і кричали високими, дивовижними голосами. Неподалік дзюрчав прозорий потічок, у воді плескалися сріблясті рибки.
Доки дівчинка нерішуче стояла на порозі, з-за дерев з'явились такі чудернацькі і милі чоловічки, яких тільки можна було собі уявити. Одягнені у блакитні оксамитові каптани й завузькі штани, вони були не вищі за Еллі; на ногах у них блищали блакитні ботфорди з відворотами. Та найбільше Еллі сподобались їхні гостроверхі капелюхи, оздоблені на вершечку кришталевими кульками, а під широкими крисами ніжно бриніли маленькі дзвіночки.
Стара жінка у білій мантії поважно виступала попереду трьох чоловіків; на гостроверхому її капелюсі та на мантії зблискували крихітні зірочки. Сиве волосся спадало на плечі.
Віддалік, за плодовими деревами, виднівся цілий натовп маленьких чоловічків та жінок; вони перешіптувалися й перезиралися, не наважуючись підійти. Наблизившись до дівчинки, ці боязкі маленькі люди привітно і несміливо усміхнулися їй, однак старенька дивилась на неї з явним подивом. Троє чоловіків дружно ступили вперед й одночасно зняли капелюхи. «Дзінь-дзінь-дзінь!» — ніжно проспівали дзвіночки. Еллі помітила, що щелепи маленьких чоловічків безперервно рухались, ніби щось пережовуючи. Старенька звернулась до Еллі:
— Скажи мені, миле дитя, як ти опинилась у країні Жуванів?
— Мене приніс сюди буревій ось у цьому будиночку, — несміливо відповіла Еллі.
— Дивно, дуже дивно! — похитала головою старенька. — Зараз ти зрозумієш моє здивування. Справа в тому, що лиха чаклунка Гінгема вижила з розуму й захотіла занапастити людський рід, заселити землю пацюками й гадами. І мені довелося застосувати все моє чарівне мистецтво…
— Як, добродійко?! — зі страхом вигукнула Еллі. — То ви чарівниця?! А мама мені говорила, що чарівники вже перевелися!
— Де живе твоя мама?
— У Канзасі.
— Ніколи не чула такої назви, — мовила чарівниця, підібравши губи. — Але, що б не казала твоя мама, у цій країні живуть чарівники і мудреці. Нас тут було чотири чарівниці. Дві — чарівниця Жовтої країни (це я, Вілліна!) і чарівниця Рожевої країни Стелла — добрі. А чаклунка Блакитної країни Гінгема й чаклунка Фіолетової країни Бастінда — дуже люті. Твій будиночок розчавив Гінгему, і тепер залишилася тільки одна зла чарівниця в нашій країні.
Еллі була вражена: як вона, маленька дівчинка, змогла знищити злу чаклунку, якщо досі не вбила ще навіть горобця?
Еллі мовила:
— Ви, напевне, помиляєтеся: я нікого не вбивала.
— А я тебе в цьому і не звинувачую, — спокійно заперечила чарівниця Вілліна. — Адже це я, щоб урятувати людей від лиха, вгамувала руйнівну силу буревію і дозволила йому захопити лише один будиночок, щоб скинути його на голову підступної Гінгеми. Бо я в своїй чарівній книзі вичитала, що під час бурі він завжди порожній…
Еллі зніяковіло відповіла:
— Це так, добродійко, під час ураганів ми ховаємось у погріб, але я побігла до будиночка за своїм Тотошком, песиком.
— Такого безглуздого вчинку моя чарівна книжка ніяк не могла передбачити! — засмутилася чарівниця Вілліна. — Отже, у всьому завинило оце маленьке звірятко…
— Тотошко, гав-гав, з вашого дозволу, добродійко! — несподівано встряв у розмову песик. — Так, з сумом зізнаюся, що це я у всьому завинив…
— Як, ти заговорив, Тотошку? — здивовано вигукнула Еллі.
— Не відаю, як воно виходить, Еллі, але, гав-гав, з мого рота мимоволі вилітають людські слова…
— Бачиш, Еллі, — пояснила Вілліна, — у цій чарівній країні розмовляють не лише люди, а й усі тварини і навіть птахи. Поглянь навкруги, подобається тобі наша країна?
— Вона непогана, добродійко, — відповіла Еллі, — однак у нас удома краще. Побачили б ви нашу скотарню, подивилися б на нашу Пістрянку, добродійко! Ні, я хочу повернутися на батьківщину, до мами й тата.
— Навряд чи це можливо, — відказала чарівниця. — Наша країна відокремлена від усього світу пустелею і височезними горами, котрі не подолала ще жодна людина. Боюся, моя крихітко, що тобі доведеться залишитися з нами.
Очі Еллі наповнилися слізьми. Добрі Жувани дуже засмутились і також заплакали, витираючи сльози блакитними носовичками. Вони зняли
