Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Олександр Мелентійович Волков

Повернувшись до будинку, Урфін закрокував по кімнаті. Пугач і ведмежа шкура замовкли. Джюс розмірковував уголос:

— Чого Жуванами править Прем Кокус? Хіба він розумніший за мене? Чи такий умілий майстер, як я? Хіба у нього така ж велична постава? — Урфін Джюс гордовито випнув груди, надув щоки. — Ні, Прему Кокусу далеко до мене!

Ведмежа шкура догідливо підтвердила:

— Атож, хазяїне, у тебе дуже поважний вигляд.

— Тебе не питають, — буркнув Урфін і вів далі: — Прем Кокус значно багатший за мене, це правда: у нього багато поля, де працює багато людей. Але тепер, коли у мене є живильний порошок, я зможу наробити собі скільки завгодно робітників, вони розчистять ліс, і в мене теж буде поле! Стоп! А може, не робітників, а солдатів?.. Так-так-так! Я намайструю собі злющих, дужих солдатів, і нехай тоді Жувани наважаться не визнати мене своїм правителем!

Урфін схвильовано забігав по кімнаті. «Навіть поганенький малий клоун гризонув мене так, що й досі боляче, — думав він, — а коли змайструвати дерев'яних людей людського зросту, навчити їх володіти зброєю… Та я ж тоді зможу помірятися силою навіть з самим Гудвіном…»

Але столяр тут же боязко затулив собі рота: йому здалося, що ці зухвалі слова він вимовив уголос. А раптом їх почув Гудвін, Великий і Жахливий? Урфін утягнув голову в плечі й чекав, що ось-ось його приголомшить удар невидимої руки. Та все було спокійно, і Джюсові відлягло на душі. «Все ж таки треба бути обережнішим, — подумав він. — Для початку вистачить із мене і Блакитної країни. А там… там…»

Але він навіть подумки не наважився снувати свої дальші плани.

… Урфін Джюс чув про красу і багатство Смарагдового міста. Ще молодим він побував там, і приємні спогади не полишали його й досі.

Урфін бачив там дивовижні будинки, горішні поверхи яких нависали над нижніми, а дахи майже сходилися над вулицями. На бруківці завжди було похмуро й прохолодно, туди не проникали гарячі промені сонця. І в тій похмурості вулиць, де неквапливо прогулювалися мешканці міста, всі в зелених окулярах, таємниче зблискували смарагди, вкраплені не лише в стіни будинків, але й у бруківку… Скільки скарбів! Для їхньої охорони чарівник не тримав великої армії — все військо Гудвіна складалося з одного-єдиного Солдата, якого звали Дін Гіор. Проте йому і не потрібне було військо, бо самим своїм поглядом він міг спопелити полчища ворогів.

У Діна Гіора була одна турбота — доглядати свою бороду.

Що то була за борода! Вона спускалася нижче пояса, і Солдат розчісував її з ранку до вечора кришталевим гребінцем, а часом заплітав її, немов косу.

З нагоди свята Дін Гіор показував на площі солдатські вправи на втіху роззяв. Він так хвацько орудував мечем, списом і щитом, що глядачі були від цього неймовірному захваті.

Коли парад закінчився, Урфін підійшов до Солдата і спитав:

— Вельмишановний Діне Гіоре, не можу не висловити вам свого захоплення. Але скажіть, де ви навчалися всіх оцих премудрощів?

Полещений Солдат відповів:

— У давнину у нашій країні частенько бували війни, про це я вичитав у літописах. Я розшукав старовинні воєнні рукописи, де розповідається, як начальники навчали солдат, якими були військові вправи, як віддавались накази. Я старанно все те вивчив, використав на практиці… І ось результати!..

Щоб засвоїти військові вправи Солдата, Урфін вирішив зайнятися з дерев'яним клоуном.

— Гей, клоуне! — вигукнув він. — Де ти?

— Я тут, хазяїне, — обізвався писклявий голос із-за скрині. — Ти знову битимешся?

— Вилазь, не бійся, я на тебе не гніваюсь.

Клоун виліз зі свого сховища.

— Зараз я подивлюся, на що ти здатний, — сказав Урфін. — Марширувати вмієш?

— А це що таке, хазяїне?

— Називай мене не хазяїном, а повелителем! Це я і тобі кажу, шкуро!

— Слухаю, повелителю! — в один голос відповіли клоун і ведмежа шкура.

— Марширувати — це означає ходити, карбуючи крок, повертатись за наказом направо, наліво чи кругом.

— Клоун виявився досить тямущим і переймав солдатську науку швидко, але він не міг утримати дерев'яну шаблю, яку вистругав Урфін: у нього не було пальців на руках.

— Доведеться моїм майбутнім солдатам робити гнучкі пальці, — вирішив Урфін Джюс.

Навчання тривало до вечора. Урфін стомився командувати, а Клоун весь час був свіжий і бадьорий, не виявляв ніяких ознак утоми. Звичайно, так і мало бути, бо хіба може стомлюватись дерево?

Під час навчання ведмежа шкура з захопленням дивилась на свого повелителя і пошепки повторювала всі його накази. А Гуамоко презирливо мружив жовті очиська.

Урфін був у захваті. Але тепер його мучила тривожна думка: що, як у нього викрадуть живильний порошок? Він замкнув двері на три засуви, забив комірчину, де стояли відра з порошком, і все-таки спав неспокійно, прокидаючись від найменшого шарудіння чи грюкоту.

Тепер уже можна було повернути господиням узяті в них дека — воші вже були не потрібні столяру. Джюс вирішив з'явитися в Когиді урочисто. Тачку він переобладнав на візок, щоб запрягати у нього ведмежу шкуру. І тут він згадав підслухану розмову між шкурою і пугачем.

— Слухай-но, шкуро! — мовив Джюс. — Я помітив, що ти дуже легка і нестійка під час ходи, тому вирішив напхати тебе тирсою.

— О, повелителю, який-бо ти мудрий! — захоплено вигукнула простодушна шкура.

У сараї лежали цілі купи тирси, і задуману операцію Урфін здійснив хутко. Потім він замислився.

— Ось що, шкуро, — сказав він. — Я дам тобі ім'я.

— О, повелителю! — радісно вигукнула ведмежа шкура. — І це ім'я буде таке ж довге, як і в пугача?

— Ні, — сухо відповів Джюс. — Навпаки, воно буде коротке. Ти називатимешся Топотуном — ведмедем Топотуном.

Добродушному ведмедеві нове ім'я дуже сподобалося.

— Ой, як це здорово! — вигукнув він. — У буде найкраще ім'я у Блакитній країні. То-по-тун! Нехай-но тепер пугач спробує задерти носа!

Топотун важко затупав із сарая, радісно бурмочучи:

— Нарешті я почуваю себе справжнім ведмедем!

Урфін запряг Топотуна у візок, узяв з собою Гуамоко і Клоуна і поважно в'їхав до Когиди. Залізні дека гримотіли, коли візок підстрибував на нерівній дорозі, і вражені Жувани вибігали з осель подивитися, що це так гуркоче.

— Урфін Джюс — великий чарівник, — шепотіли вони. — Він оживив ручного ведмедя, який здох торік…

Джюс чув уривки розмов, і серце його сповнювалось гордощами. Він наказав господиням розібрати дека, і ті, боязко озираючись на пугача та ведмедя, швидко спорожнили візок.

— Затямили тепер,