Українська література » Дитячі книги » Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Читаємо онлайн Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
він. — Я не маю охоти слухати, як скиглить цей слимак.

Поки Кулькап в’язав колишнього капітана «Небесного гарцівника» і запихав йому затичку, Живчик став до штурвала і підніс до очей далекогляд. На чималій відстані, трохи праворуч, латка нескінченого Темнолісу, здавалося, світилась масним жовтим сяйвом. Він навів різкість.

— Нарешті, Кулькапе, — зітхнув він полегшено, — ми знайшли Великий Сорокушачий невольничий ринок.

Управними рухами Живчик трохи підійняв грот, переладнав клівер і поспускав нижче гирі лівого борту. Величезний небесний корабель сповільна розвертався навколо своєї осі, аж поки спершу слабке, а тоді чимраз яскравіше світло, опинилося просто перед ними. Живчик підняв гирю лівого борту, спустив кормову гирю і крутнув стернове колесо трішечки праворуч. «Небесний гарцівник» узяв потрібний курс.

Кулькап зійшов до Живчика на місток, і що ближче було до невольничого ринку, то дужче вражали їх звуки, запахи та картини, породжувані дивацьким осередком життя, який охоплював чималий шмат Темнолісу. Бо якщо місцерозташування невольничих ринків, що лишилися позаду, були мертві, то цей терен — цей хрипкоголосий, ядучий, клекітливий згусток діяльності — своєю жвавістю перевершував усі місця, де хлопцям досі випадало побувати.

Повітря сповнювали тисячі запахів: соснового диму і духу полярних ласок, камфорових кульок і лісового грогу, волорожини, підсмаженої на рожнах над гуготливим полум’ям. А все ж крізь це все пробивався — лише тоді, коли приємні запахи розвіювалися під поривами вітру, — всюдисущий с о п ух гниття та розкладу — запах смерті.

Кулькап мимоволі здригнувся.

— Ти недарма тривожився, — обернувся до нього Живчик. — Попри всю свою сліпучу пишноту, Великий Сорокушачий невольничий ринок — жахливе місце. Воно вабить до себе вітрогонів та віслюків… — Він заспокійливо поклав руку Кулькапові на плече. — Але йдеться не про нас, Кулькапе. Ми не опинимось у його лабетах.

— Тисяча ступнів, наближаємось, — гукнув дозорець із кокону на щоглі.

Живчик переладнав бортові гирі, трохи поспускав усі вітрильні важелі. Повітряний корабель почав скидати висоту.

— П’ять сотень ступнів! — оголосив дозорець. — Причал з лівого борту.

Кулькап видивлявся уперед. Він побачив перед себе надземний пришиб, припасований до верхівки голого дерева. На його краю, найближчому до корабля, стояла одна із птахотварей, невисока, з розчухраним пір’ям, — її дзьоб та пазурі блищали в багряному світлі полум’я, — і махала крильми, показуючи, де швартуватися. Кулькап проковтнув клубок у горлі.

— Сорокуха, — промимрив він ледь чутно. Небесний корабель стишив хід і спустився нижче. Одне по одному Живчик позгортав вітрила — решти мала доконати летюча скеля.

— Одна сотня ступнів!

I ніби у відповідь на голос дозорця, на палубі з’явилися Жервіс і якесь цибате кривобоке одоробло (мабуть, Стайл, корабельний кок, виснував Кулькап). Вирячивши очі й пороззявлявши роти, вони крутили туди-сюди головами. «Небесний гарцівник» причалив.

Кораблем стернували пасажири! Хмурожмут чепурився під бушпритом, виряджений у сурдут. На палубі валявся зв’язаний капітан…

— О Небо, що за мана… — промимрив Жервіс.

Аж ось на корму бухнув кінець трапа. Живчик та решта обернулися і узріли з тузінь, а то й більше страхітливих сорокух, які чапали чардаком до них.

— Що маємо на продаж? — поцікавилася, приступивши до містка їхня верховода — міцна птахотвар із разком різноколірного намиста, накинутим на жовто-брунатне пір’я.

— Боюся, надто не потішу, — відказав Живчик. — У Нижньому місті була невеличка сутичка. Тож довелося замість рабів повантажити волорогів.

Сорокуха заскалила своє холодне блискуче око і схилила набік голову.

— Виходить, на борту самі вільні городяни? — обурено прокудкудакала вона.

— За винятком одного, — відповів Живчик. Він штурхонув ногою у спину капітана Вовкуна й усміхнувся до сорокухи. — Найвищої проби, — похвалився він. — Зв’язки з ученим світом, наскільки я зрозумів.

— Та невже? — здивувалася сорокуха, зашелестівши пір’ям. Вона обернулася до своєї сусідки. — Курникова матка може зацікавитись.

— От і я так думаю, — погодився Живчик.

— Скільки правите? — запитала сорокуха.

Живчик крутнув головою.

— Півтори сотні, — і він у повітрі накреслив цифру.

— Рунделів чи стригів? — примружила око сорокуха.

— Р… рунделів, — бовкнув Живчик. Сорокуха пхекнула і відвернулася. — Я хотів сказати, стригів, — спохопився Живчик. — Півтори сотні стригів, — він усміхнувся. — Я певен, Матері Шматуй-пазур не опертися спокусі запустити в нього свої пазурі.

Якусь мить сорокуха вагалась. Потім знову повернулася до Живчика і вперла в нього своє жовте око.

— Все одно чимала ціна, — сказала вона, — та вже… хай.

Уся команда «Небесного гарцівника», зібравшись на головному чардаку, радісно загаласувала, коли сорокуха вхопила лантух, покладений перед нею. Капітан Вовкун Громовиця з усіма ними поводився як із рабами. Ніхто навіть сльозинки не зронив за неситим тираном, який, мов той слимак-королаз, звивався, даленіючи, на плечах своїх пернатих володарів. «М-м-м, м-м-м, м-м-м!» — усі його намагання щось сказати зводила нанівець затичка в роті.

— Ось і твоя черга настала! — гукнув йому навздогін Жервіс. — З богом, Парасю! — Він повернувся до Живчика. — Гаразд, а що ж тепер з нами?

— З вами? — перепитав Живчик. — Ви вільні. Можете робити все, що заманеться, бігти на всі чотири вітри… Для початку назад у Нижнє місто, а там як знати?

— Будь ласка, паничику, відвезіть нас назад, — заблагав Жервіс, його огрубілі руки потяглися до Живчика. — Якщо ми розпустимо паруси, нам не обійтися без капітана.

— Ні, я… — знітився Живчик. — Це неможливо. Ми… тобто я і Кулькап, маємо тут уладнати одну справу…

Кулькап нагнувся до Живчика, підніс до рота долоні й шепнув йому на вухо:

— Вантаж, Живчику. Не забувайте про вантаж.

— Не клопочися, Кулькапе. Я не забув, — запевнив його Живчик. Він підвів голову і звернувся до різношерстої команди,

Відгуки про книгу Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: