Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт
Ліва рука загоїлась, як і права, і Жервісові було приємно це бачити. Він провів шкарубким пальцем по м’якій біленькій шкірі. Нараз корабель нахилився на лівий борт, і крізь вікно ілюмінатора через усю каюту простяглася пасмуга місячного світла. Вона ковзнула по випростаних Кулькапових руках.
— Кажуть, це щасливий знак, — озвався Жервіс. — Коли місяць кидає на твою долоню срібне світло. Там, де жив колись я, вважають, що це призвістка довголіття і життєвих гараз… — Він затнувся, і Кулькапові привидівся смуток у старечих гоблінових очах. Раптом той рвучко підвівся і рушив до дверей: у його погляді світився страх, ніби він оце допіру бовкнув якусь дурницю.
Кулькап прикипів тривожним поглядом до щойно зачинених за Жервісом дверей. Чого так перелякався гоблін? Чого він не відважився сказати?
Від лойового світника по каюті розливалося темно-помаранчеве світло. Кулькап устав, підійшов до ілюмінатора і знову розчахнув його. Тепле, пахуче повітря, — просякле міцним духом соснової живиці та випарами сон-дерева — заповнило приміщення. Кулькап глибоко вдихнув лісові пахощі і виткнув голову в кругле віконце.
Унизу під ним і далі тяглося зелене верховіття дерев, від місячного сяйва схоже на безмежне іскристе море. Кулькап не знав, скільки вони пролетіли і скільки їм ще летіти. Знав одне: якщо Жермісові слова слушні, то невдовзі він опиниться в густій пітьмі під листяним шатром — у місці, про яке він і мріяти раніше не одважився б. Всю його істоту затопила хвиля страху та збудження. Ще надто свіжа була пам’ять про тамтой сон.
— Жду не діждуся, коли нарешті можна буде покинути ц ей труський корабель, — промурмотів він сам до себе, — і відчути під ногами тверду землю. Це… — він змовк і примруженими очима глянув у далеч.
Перед ним, далеко попереду, немов велика безбарвна червоточина у пишних лісових шатах, під місячним світлом виблискувала нерівними краями безживна латка землі. Кулькапа взяли дрижаки. Він ще ніколи не бачив таких голих пусток.
«Небесний гарцівник» підлітав чимраз ближче, і Вовкун Громовиця раз по раз горлав, щоб «скидали висоту». Вітрила були спущені, бортові гирі — переладнані й корабель тепер рухався не швидше за деревного слимака.
Кулькап вистромив з ілюмінатора голову і з важким серцем поглянув униз. Корабель перетнув межу між живим лісом і мертвою галявою.
— Сили небесні! — вихопилось у хлопця.
Всі до одного дерева під ним були мертві. Деякі обпалені, деякі видовбані, а то ще виглядали так, ніби вони посохли і тепер стоять мертвими кістяками з прилиплим до гілок листям. По землі слалися широкі, чорні, випалені до голого ґрунту смуги. Ані тобі билинки, ані тобі якої кузьки!
Що нижче спускався «Небесний гарцівник» до пошрамованого, випаленого вогнем лісу, то більше вражали неймовірні, неосяжні розміри сплюндрованої землі. Кругом, куди сягало око, тяглася ця жахна пустка.
— Великий Сорокушачий невольничий ринок, — прошепотів Живчик тремтячим голосом.
Коли небесний корабель пропливав над рештками лісової осади, капітан подав команду спуститися ще нижче, бо саме в таких сельбищах — зрівняних із землею, спалених дощенту — мали бути знаки, де шукати нового пристановища ринку.
Кулькапа проймав циганський піт. Усі дерева було повалено, кожну криницю загиджено, кожну будівлю потрощено на гамуз. А всіх тубільців — дрібногоблінів, міських гномів, лісових тролів тощо, — погнали звідси як в’язнів птахотварей і продали в рабство. І тепер тільки купи каміння та звуглілі дерева показували, що колись тут квітувало чиєсь поселення, — та ще численні стежки, які, мов сонячне проміння, розходилися звідти, де був колись головний майдан.
А на тому колишньому майдані, якраз посеред нього, з обсмаленої землі стриміла, ніби яка чорна комаха, звугліла дерев’яна шибениця із прив’язаним до чорної перечки вицвілим білим кістяком. Його кістяний палець показував на місяць, низько завислий над обрієм.
— Ост-норд-ост! — зненацька озвався чийсь крик.
Кулькап почув, як капітан повторив: «Ост-норд-ост!», і «Небесний гарцівник» круто взяв ліворуч і злинув у небо.
Мірою того, як корабель нарощував швидкість, латка змертвілого лісу відступала на задній план, аж поки нарешті лишилася далеко позаду. Кулькап мерзлякувато здригнувся. Потому, як хлопець на власні очі побачив, які спустошення спричиняє Великий Сорокушачий невольничий ринок, він, цей ринок, став останнім місцем у Світокраї, де йому хотілося б опинитись.
— Як на мене, то вже ліпше лишатися на борту «Небесного гарцівника», — муркнув він. Тут корабель увігнався в струмінь бурхливого повітря і різко пірнув униз, перевалюючись із борту на борт. Кулькап застогнав. Неприємно закрутило в животі. — Крім того… — пробуркотав він, долаючи напад нудоти.
Грюк! Грюк!
Двері стрясли два такі скажені удари, ніби їх збиралися потрощити на друзки. Кулькап підхопився і, згадавши вираз Жервісових очей, витяг ножа.
— X… хто т… там? — пробелькотів він.
Двері розчахнулися. У проймі стояв здоровенний обдертий шилотроль.
— А, це ти, — протяг Кулькап.
— Хмурожмут прийшов, — прохарамаркав той, проходячи пригинцем у каюту. В руках він тримав тацю з глиняним глечиком та двома келихами, крихітними у його грубезних лапах. Він окинув поглядом каюту. — Де отой другий?
— Пішов розходити ноги, — відповів Кулькап, ховаючи ножа за спину, але не стромляючи його в піхви. — Повернеться за хвилину.
— Чудово, — кивнув головою Хмурожмут. — Хазяїн сказав це бути для вас удвох, — він простяг тацю. — Золото може купити найкращий лісовий грог. Хазяїн сказав, допомагає мати файний нічний сон.
— С… спасибі, — подякував Кулькап, підозріливо зизуючи на темну рідину. Це вперше Вовкун Громовиця виказав турботу про здоровий сон пасажирів. — Якщо ви поставите його на оту полицю, я перекажу ваші слова Живчикові, тільки-но той повернеться. Як я казав, він ненадов…