Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— Налякала, аж коліна тремтять, — пирхнула красуня Віка. — Будь така ласкава, напруж свої підсліпуваті оченята й скажи — це ваші новенькі? — тонкий пальчик Віки з вигадливим манікюром тицьнув у бік Ірки й Тетянки, що ховалася за її спиною.

Бабуська швидко задріботіла до подруг. Кінчик її носа ворушився, часто здригаючись. Вона миттю оббігла довкола дівчаток. Ірка лише встигала головою крутити — випускати в’юнку бабуську з поля зору не варто.

— Но-венькі, но-овенькі, — шамкала бабуська. — Гарню-у-у-усінькі. Сві-іженькі, — і вона облизала гострим язичком свої сухі губи. — А не наші, не наші новенькі! У нас лише старенькі, — і старушенція верескливо захихотіла. — Наша хазяйка — не те, що ваша, шмаркачок не любить, не любить. Бере жінок розумних, солідних. Нема в нас новеньких, нема.

— Отже, чужі, — підсумувала Віка, і це просте слово пролунало мов смертний вирок, — дарма ви сюди прилетіли, дівчатка.

— А не дарма, не дарма, — швидко заторохтіла старушенція, продовжуючи кружляти довкола Ірки з Тетянкою. Кола ставали все вужчими, а гострий рожевий язичок усе частіше хижо вискакував з вузької щілини рота. — Буде свіженьке м’ясце, буде молода гаряча кров, буде-буде-буде…

— Сіль тобі буде та перчина, та болячка поміж очима, — холоднокровно сказала Ірка, скрутила дулю й, наче дуло пістолета в бойовику, приставила її бабусьці до скроні.

Та на мить застигла, а потім раптом скрикнула, схопилась руками за скроню й заверещала:

— Пече! Ой, пече! Пече! — нестямно заверещала старушенція.

— Вона… Вона — відьма! — здивовано, неначе поява відьми тут, серед багать, хижих старушенцій і вершниць на мітлах, була чимось надприродним, прокричало дівча з заднього ряду літунок й тицьнуло пальцем на Ірку.

— Так, але й вона — теж, — роздратовано буркнула Віка, показуючи на старушенцію, яка корчилася в траві. — А відьму ніхто не може зачарувати!

— Повна відсутність логіки, люба моя, — знову долинув голос із темряви, і на галявині з’явився ще один персонаж. Сувора літня пані в синьому «вчительському» костюмі й із сивим пучком волосся на потилиці йшла, підминаючи траву широкими каблуками темних черевиків. — Ти — відьма. Але твоя хазяйка може тебе зачарувати. І наша хазяйка може тебе зачарувати…

— Наша хазяйка й тебе може зачарувати! — із запалом вигукнула Алла, а сувора пані наморщила носика — так роблять учительки, почувши від учнів чергову дурницю.

— Ви знову не хочете думати, дівчатка, — втомлено, але терпляче зітхнула «училка». — Ми всі — відьми, і лише наші хазяйки можуть нас зачарувати. Вона… — «училка» витягла з кишені олівця, аби тицьнути ним у бік худорлявої бабуськи. Тримаючись за голову, та розмірено погойдувалась і голосила. — Вона — відьма, і її щойно зачарували. А отже, вона… — олівець повернувся в Ірчин бік.

У задньому ряді літунок раптом хтось підняв руку.

— Можеш відповідати, — олівець тицьнув у бік піднятої руки.

— Тобто, вона така сама, як наші хазяйки! — випалило дівча й миттю, саме злякавшись своїх слів, ляснуло себе долонею по губах.

— Сідай, дванадцять, — зловтішно буркнула Ірка.

Важко спершись на свою мітлу, неначе ноги перестали її тримати, красуня Віка прошепотіла:

— То ти — природжена?

Ірка на мить замислилась:

— Я не розумію, — нарешті спокійно й навіть лагідно сказала та, — я що — маю тобі звітувати?

І тоді очі Віки й інших дівчаток налилися справжнім жахом. Вони розгублено затупцяли на місці, неначе не могли вирішити: чи то кинутись гуртом на Ірку, чи то розбігтись у різні боки. А бабуська на траві раптом закричала:

— Хазя-а-айко! Хазяйко!

Лемент сповнив увесь острівець і понісся вдалечінь, ковзаючи хвилями Дніпра.

— Ну шо, ну шо ти репетуєш? Ну шо ти така криклива, я ніяк понять не можу?

— Ваші роблені — взагалі неймовірно галасливі!

Ірка лише встигала крутити головою. Берегом крокувала бабега, вбрана у квітчасту хустку й довгу збірчасту жакетку із натурального — Ірка не повірила власним очам — із натурального плюшу! В Ірчиної бабусі теж така була — дівча бачило на старих фотографіях. Бабуся зі своєї жакетки ще до Ірчиного народження зробила ганчірки, а тут — це ж треба! На ногах у плюшевої тітки були в’язані панчохи, а на них — величезні гумові калоші! Калоші повсякчас спадали з її товстелезних ніг, і бабезі щоразу доводилось спинятись. Біля її могутнього ліктя метушилась ще одна бабця — у легкому літньому костюмчику й капелюшку з трояндочками.

Вона миттю нахилялась і прилаштовувала калоші на місце.

— Антикварна тітуська, — глухо пробелькотіла Тетянка за Ірчиною спиною.

Ірка кивнула, оглядаючи зовсім іншу жінку, яка саме прямувала до них із протилежного боку острова. Жінка була висока, худа й досить молода, в елегантному й, певно, дуже дорогому брючному костюмі. У її ході було щось неправильне. Ірка придивилась уважніше й раптом зрозуміла: тонкі шпильки туфель не провалювались у пухку землю річкового берега. Пані йшла, немов по рівній підлозі, і, здається, навіть поцокувала підборами.

Дівчатка з мітлами заметушились, виструнчились і застигли із суворо-гордовитим виразом облич, таким самим, як у жінки, що наближалась.

Елегантна пані й товста тітка зустрілися якраз над гостроносою бабуською, що сиділа на землі. Зміряли одна одну недобрими поглядами.

— А ти до моїх не приставай, хоцця їм — то пускай оруть! — сварливим тоном почала бабега й, немов та чапля, задерла ногу, чекаючи, доки бабуся в капелюшку вкотре поправить їй калошу. — Свої є, то до них і приставай!

Жінка гордовито скривила вправно підмальовані губки й велично поцікавилась у Віки:

— Що тут, власне, сталося?

Ірка мимохіть гмукнула — тепер зрозуміло, з кого Алла, Віка й інші копіюють свої манери. Утім, із цією пані вони поводились зовсім інакше. Квапливо відштовхнувши Віку вбік і догідливо зазираючи жінці в очі, Алла відрапортувала:

— Хазяйко, тут чужі!

— Хазяйко, — миттю втрутилась «училка», але вона зверталась не до елегантної пані, а до гладкої бабеги в калошах. — Хазяйко, вона… — «училка» показала на Ірку, — зачарувала її, — олівець повернувся в бік худорлявої бабуськи в хустці. Та миттю закивала головою й утупилася в Ірку, явно розраховуючи, що зараз нахабу буде покарано.

Обидві хазяйки й собі вп’ялися в Ірку очима. Дякувати Богу, природжені відьми думали значно швидше за своїх підлеглих. Якусь мить обидві жінки розглядали Ірку, і їхні очі наливались темною смарагдовою зеленню. Потім, немов кадри в старій кінохроніці, на їхніх обличчях швидко промайнули розуміння, острах, досада, і вони миттю стали напрочуд люб’язними. Бабега солоденько посміхнулась і майже проспівала:

— Доброї нічки, донечко!

Елегантна пані поважно