Климко - Григор Михайлович Тютюнник
Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленому кожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, а пришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і вузенький набірний пасок — ним він б’є матір, як нап’ється…
— Ану, марш на піч! — чую за плечима, і пужално випадає у мене з рук.
— Навіщо ти на нього гарикаєш? — з легким докором каже він.
Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою пилюгою.
Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому хочуть за те, що довго чекали… А потім почнуть клянчити пробачення, називати його лапкою, ведмедиком і ще якимись муркотливими словами.
Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.
— Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити.
— Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше спротивишся…
Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищі кукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в’юшок холодною сажею.
Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:
— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.
І тато пішли.
А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос:
«У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг…» Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз.
Але рука моя весь час натрапляла на стіну, і це що більше налякало мене.
— Мамо! — закричав я і заплакав.
Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:
— Чого тобі?
— Хто там?
— Нікого. Спи!
Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці стугонить моє серце…
І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив ногою рогачі, і вони попадали на піл.
Мати перелякано схопилися з постелі.
— Ти куди, сину?
Я відповів нарошне байдуже і грубо.
— Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав.
Потім повагом натяг на голову будьонівську шапку з одірваним пуп’янком, став у чоботи і пошкрьобав у сіни.
— Кухвайку надінь, холодно, — гукнула мати навздогін.
Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.
— Куд-ку-да? — питаються розбуркані кури з горища.
Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.
Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі.
Згодом рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі, розпатлані.
— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..
Я не обізвався, а пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до річки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися, почався луг. А далі — річка кригою виблискує.
— Си-ну-у-у, — долинає здалеку, — …ин-о-о-чку… О-о-о…
«Тепер кричи скільки влізе», — думаю я і, розігнавшись гарненько, весело ковганкою лечу по льоду.
Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає «сиріткою», а матір — «пройдою». Там я переночую, візьму кухвайку, онучі і піду на фронт, до тата. А тітці скажу — до матері.
Мені стає весело і аж тепліше…
…Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому війна, а кому мать родна, і завжди, — чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, це прислів’я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тати. Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…
* * *
У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубці погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.
Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.
— Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…
Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.
Холодна м’ята
Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжений вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум’я хмар. І чим глибше за пагорби поринало сонце, тим нижчою ставала заграва, вужчою — вогниста смуга у воді понад лозами, наче хвилі ткали її кудись під берег.
Андрій підвівся з пенька, на якому відпочивав після ходи по крутій багнюці, розшукав між кущами свого човна. За день води убуло: на тому місці, де вона стояла зранку, залишилася тільки гривка сухих очеретяних сопілок, розбубнявілих сучків і порожніх равликів. Човен лежав на березі, присмоктаний мулом. Цепок, яким він був прикований до вільхи, натягло: видно, повінь, покидаючи цю місцину, хотіла забрати з собою й човна, та не подужала прив’язі…
Андрій одмотав цепок — на вільховій корі залишилася від нього червона попруга — і поволік човна до води, грузнучи кирзовими чобітьми в зеленій муляці.
Доки дістався до заплави, упрів і примостився на корму передихнути. Додому не поспішав, хоч за день добре зголоднів і виморився біля трактора; возив до корівника підстилку, допомагаючи жінкам скидати й накидати важкі солом’яні брили. Від нього й зараз пахло прілим солодом злежаної соломи, соляркою і вистудженим потом.
На сухому пагорбі по той бік річища маячило село, майже зо всіх боків обступлене тихим, оранжевим, як і небо, паводком. Там бубоніло
