Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко

...З цієї хвилини вона з тими дітьми не розлучалась...

Палата №5

Уночі я зовсім не сплю. Отак лежу з вікритими очима і все згадую, згадую...

Звичайно, я не могла піти на фронт, але я намагалася так поводитись в усьому, щоб потім не довелося червоніти, згадувати з соромом і прикрістю. Та як часто, заморочена важким побутом, труднощами, як у всіх евакуйованих, власними переживаннями, боротьбою за життя Тані і Андрійка, я проходила мимо тих явищ, в які мусила заглибитися.

І так кожен з нас. Це не виправдання для себе. Навпаки, від цього ще болючіше.

Поряд проходить життя інших, відбуваються драми і трагедії, а ти поспішаєш в їдальню, бо інакше пропаде талончик на обід. Не тому, що я не хотіла. Я просто нічого не встигала. Робота, молочна кухня, скрізь черги, Андрійкові пелюшки, хвороби Танечки і діда — я нічого не встигала як слід...

Одна людина, стара, сива письменниця, мій найдорожчий друг, сказала мені тоді:

— Запиши все, що ти бачиш і чуєш у палаті № 5. Це може бути надзвичайна книга. А коли ти не хочеш, я поїду з тобою.

Я ревниво сказала:

— Ні, я обов'язково запишу.

Я думала — я запишу, щоб віддати Андрієві, коли він повернеться з фронту.

І я цього не зробила.

Та справа не в книзі. Але коли б я послухала поради мого друга, старої письменниці — може, тепер в моїх руках була б доля матері і сина.

Та коли б знати, коли б знати наперед, як переплетуться тонісінькі, непомітні ниточки, що невидимо для нас тягнуться від події до події, від людини до людини. Як треба пильно придивлятися до тих ниточок і не випускати їх з рук! А ми безжально рвемо їх і потім дивуємося, як той рибалка, що виплив у море з порваними сітями і нічого не вловив.

Коли б пам'ятати все, кожен ласкавий погляд, кожне привітне слово, кожен вияв уваги та доброзичливості і віддячити кожній людині за них!

От, наприклад, я ніколи не забуду стару лікарку десь на маленькій станції, вже за Волгою, де ешелон стояв кілька годин. Вона обійшла з медсестрою весь ешелон, вже сива, тонка, висока. Лагідними спокійними руками вона брала немовлят, і я їй довірливо дала Андрійка. Вона лишила вати, марлі, пляшечку з розчином протирати очиці і так само спокійно, ласкаво взялася до іншої дитинки. Коли б вона знала, як вона нам була потрібна в ті хвилини, нашим немовлятам, нашим малим дітям, які їхали вже десять діб. Хто кашляв, у кого була підвищена температура, у кого починалася дизентерія. А вона спокійно, без метушні, підійшовши до кожного, оглядала, розпитувала, давала, кому потрібно, ліки, поради і так само непомітно і тихо зникла, як і з'явилася, — тонка, висока, з сивим, гладенько зачесаним волоссям.

Я згадала Сашу і Надійку, моїх милих сестричок. Власне, Саша не сестра — давній друг, але ж недарма нас ще в інституті звали сестричками. Мабуть, вони обидві так само обходили ешелони або організовували від'їзд своїх малят яслами, дитячими лікарнями. Як вони там? Чи скоро я їх побачу? Я уявила розпачливе лице Саші: прибігла на вокзал, а нас уже нема.

Вони обидві жили в Харкові, і коли ми проїздили, я подзвонила з вокзалу: «Їдь швидше на вокзал. Захопи простинь на пелюшки для Андрійка і води, і води! Приходь, розповім...»

Але ешелон простояв лише двадцять хвилин. Вони, мабуть, обидві дуже турбуються про мене, про моїх дітей...

— І якій добрій душі спало на думку організувати таке святе діло,— сказала одна з жінок. — Така маленька станція, де, мабуть, і село, і лікарня не близько, а от подумали про нас, подбали. — І вона змахнула з очей сльозинку.

Ми переконувалися майже на кожному кроці, що про нас, особливо про дітей наших, думали і дбали...

У Челябінську в нас була пересадка з одного ешелона в інший.

Зала для чекання була особливо чисто прибрана, стояли квіти, і я одразу спитала в Тані: «Хіба яке свято сьогодні?» Але коли носій категорично відмовився брати гроші за те, що підніс речі, сказавши: «Ви не своєю охотою їдете. Ви дім рідний лишили», ми зрозуміли, що так стрічали евакуйованих — з України, з Білорусії, з Москви. Молоді дівчата запрошували до кімнати матері і дитини викупати Андрійка, показати його лікареві, запрошували до буфету пообідати, і ми відчули — ми не тягар, не біженці, ми у рідних у своїх, ми скрізь дома... І скільки хороших, чулих людей довелося зустріти!.. Зворушення виростало в глибоке почуття подяки всім, усьому радянському рідному народові.

От там, у палаті № 5, я відчуваю, що чогось не доробила, не довела до кінця, не прийшла зайвий раз — отак і лишилася порвана ниточка, а може, саме вона дуже потрібна...

...Ми вже акліматизувалися в цьому уральському місті, ми жили вже в своїй крихітній кімнатці, і Андрійко спав уже не в чемодані, як перший час, а в смішному дерев'яному ліжечку, яке ми виміняли за дві «булки хліба» — так тут казали на базарі. Я вже не