Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

— А вона, напевно, гадає, що вона не просто Тетянка, а справжня Таня Гроттер! — Богдан, як завжди, з’явився зненацька. Його не було ані видно, ані чутно — і ось він уже вилазить, чіпляючись за гілля кущів шовковим плащем, перешитим із маминої сукні й одягненим на майку з Гаррі Поттером. І, як завжди, у нього в руках виблискує довгий сталевий меч.

Тетянка зміряла Богдана зневажливим поглядом — від носків стоптаних кросівок до обруча зі срібної фольги, що був у нього на голові.

— Певно, я й справді ідіотка, якщо різні там толкієнуті недоумки з ножиками можуть так із мене приколюватись! — у Тетянчиному голосі забриніли сльози, але, коли вона глянула на Ірку, її очі раптом стали сухими й гарячими від гніву. — А ти… Ти просто хочеш, щоб тільки ти була відьмою, от і все! Тебе жаба давить поділитись! — різко розвернувшись, Тетянка помчала стежкою геть.

— Ну й вали собі! — гукнув навздогін їй Богдан. — Сама знає, що ідіотка, а туди ж — недоумком обзиває!

— Цього разу я з нею цілком згодна, — змірявши Богдана несхвальним поглядом, сказала Ірка. — Якби ти не завадив, я б її вмовила! Ну чого ти до неї чіпляєшся, недоумку?

— Отже — я недоумок, — зловісно сказав Богдан. — Отже, ти заодно з цією товстозадою дурепою!

Ірка обурилась: «Теж мені, поціновувач жіночої краси! Дитя Голлівуда! Тетянка, звісно, не худа, але ж і не товста! А що стосується мізків…».

— Вона не дурепа й не товстозада, — відрізала Ірка.

— А я — не недоумок, — так само відрізав Богдан. — Вона тобі різної гидоти наговорила, а ти її захищаєш. Ну й лишайтесь тут удвох! А я іду, зрозуміло?

— Це ж куди? — пирхнула Ірка. Мало їй було Тетянки, то тепер іще й Богдан зі своїми претензіями! Подуріли всі, чи що!

— З батьками, у Кам’янець-Подільський. Там біля замка клуб толкієністів збирається, і, між іншим, толкієнівські ігри будуть зі справжнім боєм. Мого тата навіть Арагорном призначили! — похвастався Богдан.

— А тебе — гоббітом. Патли на голові зістрижи, а потім поприклеюй їх на ноги — ото й станеш мохноногим, — Ірка ще й досі злилася.

Очі Богдана миттю налилися злими слізьми:

— Так, гоббітом! — зухвало вигукнув він. — Дорослі, гади, як завжди — усі класні ролі розібрали, а нам самі гоббіти й орки лишились. Але я їх усе одно надурив! Я буду гоббіт не з Толкієна, а з Перумова, у нього гоббіти хоч і дрібні, проте задерикуваті — кого хочеш порвуть, — Богдан злодійкувато озирнувся. — Головне, аби на грі ніхто не здогадався, що я перумівський гоббіт, а то виженуть. Справжні толкієністи ненавидять Перумова. Якщо я тихо поводитимусь — жодних бійок, — вони й не допетрають… — продовжував хлопчак.

Ірка, мов мучениця, звела очі до неба. І як після таких промов не називати його недоумком?!

— Коротше кажучи, — закінчив Богдан, — доки я там, ти тут — ні-ні! І подружку свою… — він глянув на Ірку й зловтішно закінчив: —…товстозаду не слухай. На шабаш навіть не потикайся. Я зайнятий, охороняти тебе не можу. Зрозуміло?

— Так, зрозуміло, — задумано кивнула Ірка.

І справді, все зрозуміло. Богдан зайнятий, він працює перумівським гоббітом. Під прикриттям. А Ірка має біля віконця сидіти, чекати. Треба буде почитати цього Перумова: цікаво, у нього всі гоббіти такі нахабні, чи це тільки Богдан? Теж мені, охоронець! Хоча… Якби не Богдан, від Ірки б лише кісточки лишилися. Псам-ярчукам, мисливцям на відьом, погризти було б саме задоволення. Але все-таки це ще не привід, аби ось так командувати!

Немовби підслухавши Ірчині думки, Богдан із підозрою покосився на дівча:

— Пам’ятай, ти мені обіцяла! — грізно процідив він.

Та пам’ятає вона, пам’ятає… що нічого нікому не обіцяла. Відьма має точно дотримуватись своїх слів, це Ірка добре знала. Саме тому фраза «Я не полечу на шабаш» так жодного разу й не злетіла з її вуст. А якщо Богданчик бажає тлумачити кивки й незрозуміле гмукання як обіцянку, то… То хто ж йому лікар?

Прощально помахавши новоявленому гоббіту рукою, дівча роззирнулося навсібіч. Адже бабуся може знову причаїтися десь поблизу, а Ірці й так уже довелося пожертвувати ступою. Втрачати ще щось із чаклунського спорядження їй зовсім не хотілося.

Навколо панувала тиша. Швидко відімкнувши непримітні дверцята в стіні хати, Ірка спустилася крутими сходами до темного підвалу.

Тут зберігався Ірчин спадок, залишений їй бабусею, батьковою матінкою. Про загадкову бабусю-відьму й невідомого батька Ірка й дотепер майже нічого не знала. Проте спадком — рогачем для польотів, старими травами, товстим загальним зошитом із замовляннями та відьмацькими рецептами — користувалася дуже охоче. Вона навіть дещо дописала в заповітний зошит. Учора, наприклад, Тетянка відкопала ще якесь зілля — кульки з розрив-трави. Це вам, звісно, не динаміт, але теж добряче бабахнути може. Ірку вибуховою хвилею так об стінку гепнуло — ще й досі спина болить. А коли вони почали записувати рецепт у зошит, то з нього раптом випав якийсь конверт.

Усередині лежав папірець, надрукований на друкарській машинці! Запрошення. Для всіх місцевих відьом. У ніч на Івана Купалу. Прибути… І адреса.

Діти прочитали, і тут Тетянка з Богданом неначе подуріли водночас. Причому кожен у свій бік. У Тетянки запалали очі: треба обов’язково летіти, до того ж не лише Ірці, а й Тетянці теж. Ірка на рогачі, а Тетянку вона має посадити в ступу — і вперед! І в Богдана теж запалали. Але вуха. Від образи на Тетянку. Він раптом почав горлати: мовляв, ніхто нікуди не полетить, вас там злопають, з однією відьмою ми вже зустрічались, і нічого гарного з цього не вийшло!

А сама Ірка, аби Богдан і Тетянка на неї не ображалися, вирішила: Тетянка залишається, Ірка летить. Такий от компроміс. І ось тепер Богдан заспокоївся, а Тетянка все одно образилась, тільки дарма ступа пропадає під капустою. Але справді, не могла ж Ірка потягти свою подругу на найсправжнісінький шабаш! Що коли Богдан має рацію і їх там дійсно збираються зжерти? Ірка все-таки відьма, хай і недосвідчена, але натуральна, природжена, нею хоч вдавляться, а Тетянка хто?

Ірка злегка гордовито посміхнулась — усе-таки приємно бути крутою! Звісно, вона розуміла й Тетянку — кому ж не кортить стати справжньою відьмою. Але якщо вже від народження не