Володар жахів. Характерницька сила - Ніна Ягоджинська
Названі бійці коротко кивнули.
— Тепер далі, — десятник подивився на Ярослава, — наш характерник тримає напоготові кілька бойових плетінь і слідкує, чи комусь потрібна допомога. У разі необхідності приходить на поміч. Я з Громом і Максимом займаємось Баштовим, усі інші — по ситуації. Питання?
Питань ні в кого не виникло. Двоє бійців відправились на розвідку, усі інші почали обдивлятися свою амуніцію, перевіряти зброю та стрибати на місці, аби нічого не дзеленчало й не брязкало. Дивлячись на них, попідстрибували і Ярик з Юрком, заодно ще й отримали від Грому по ножу. Запасних шабель у загону, на жаль, не було. Дивлячись на те, з яким ентузіазмом готується до визвольної операції десятник, Ярослав раптом подумав, що той і без його, Ярикового, сну хотів би розібратися з таємничою печерою, тому так легко й погодився повертатися назад. Скоро повернулися розвідники й доповіли, що план підземелля відповідає наявній схемі, а Баштовий з якоюсь дівчинкою знаходяться в підземній залі біля кристала. Бійці спохмурніли, здогадавшись для яких цілей Світланку могли привести до зловісного кристала, а Ярослав, той узагалі готовий був мчатись і розкидати будь-яких негідників голими руками.
— Ну, що ж, рушаємо, — десятник востаннє поглянув на схему і сховав її до кишені.
Як дісталися підземелля, як пройшли коридором повз пусту колишню Юркову камеру, Ярослав запам’ятав погано, якимись уривками. Занадто хвилювався, робив плетіння вогняної кулі й крижаного списа, але не активував їх, чекав слушної нагоди. Хотів зробити ще паралізуючу сітку, але не вистачало концентрації уваги, щоб утримувати одночасно три плетіння. Жалкував, що не здогадався матеріалізувати, наприклад, автомата або гранату. Хоча він усе одно не вміє ними користуватися. Дивився на спини бійців, що йшли попереду, і намагався ступати тихо, щоб не видати увесь загін. Згадував, як у четвертому класі побився з однокласником і розквасив тому носа. Зараз у нього був підходящий настрій, щоб повторити цей подвиг.
Десятник Вороний дійшов до повороту в підземну залу й підняв руку, даючи команду загонові спинитись. Ярослав нечутно зробив кілька кроків і заглянув через плече десятника. Те, що він там побачив, не лишало жодних сумнівів, що Баштовий — зрадник, а дівчинка, яку розвідники бачили в підземеллі, — справді Світланка. Не думаючи, Ярослав шарпнувся до них, але Грім міцно стиснув його за плече, приклав пальця до вуст і махнув головою. Мовляв, іди, гарячий юначе, на своє місце і не ламай увесь план бойової операції.
Ярослав не став пручатися, опанував себе й повернувся у стрій. Вороний показав ще щось жестами, але хлопець не зрозумів. Побачивши його вираз обличчя, найближчий боєць пошепки, майже нечутно, пояснив, що слід якось відштовхнути Баштового від дівчинки, аби він не взяв її у заручники. Ярослав тут же розвіяв крижаного списа й почав готувати паралізуючу сітку.
* * *Дев’ятнадцятирічний Віктор з усієї сили підганяв коня. Йому доручили дуже важливу місію — доставити новітні стаціонарні телепорти на місце широкомасштабної бойової операції. Саме його обрали, бо він чудово тримався в сідлі, а ще був найменшим і найлегшим серед бійців летучих загонів. Тільки від нього залежить, чи вчасно прибуде підмога. У метушні всі забули, що у Віктора є й особиста дуже поважна причина квапитися з усіх сил — десятник Вороний був його старшим братом, єдиним з рідні, хто залишився живий. Тому хлопець нещадно поспішав, не жалкуючи ні себе, ні коней. Ось уже й та місцина, де судячи з карти, має бути підземелля. Де ж воно?! Де? З карти нічого не розбереш, просто намальований хрестик і все.
Раптом Віктор почув приглушене відстанню кінське фиркання. Розвернувши коня, галопом поскакав на звуки. У долині стояли стриножені коні братового летучого загону й мирно скубали пожовклу траву. Значить, і брат десь поряд! А ось і сліди. На мокрій землі було чітко видно, куди вирушив десяток Вороного. Хоч би ще не було запізно! Віктор поскакав, не відриваючи погляду від рятівних слідів, спустився з чергового пагорбу й зовсім поруч побачив вхід у підземелля. Звідти війнуло таким холодом і жахом, що юнак відразу зрозумів — це воно! Це те місце, заради якого оголосили бойову тривогу. Кваплячись, сплигнув з коня, почав розв’язувати шворки на рюкзаку з телепортами. Руки тремтіли й не хотіли слухатись, кляті мотузки не піддавались і заплутувались ще дужче. Розсердившись, Віктор рвонув зав’язки зубами й розплутав бісовий вузол. Швидше, швидше! Усередині ніби цокав невблаганний годинник. Витягнути перший, поставити на землю, активувати, стиснувши руни з обох боків, відбігти на двадцять кроків, дістати, покласти, стиснути, відбігти, дістати, покласти, стиснути, відбігти… Коли нічого більше не зміг намацати в рюкзаку, навіть не зрозумів, що сталося. Аж нарешті осягнув, що все — справився! Але чому ніхто не телепортується? Адже мали починати, не чекаючи, поки він активує всі переходи до кінця. Віктор з тривогою оглянув рядки камінців-телепортів, згадуючи, чи все зробив правильно. Коли це над крайнім рядком утворилися овальні вікна переходів з Іктура, і на улоговину перед підземеллям ступили перші п’ять летучих загонів, потім ще, і ще. Віктор полегшено зітхнув і утер піт з чола. Він зробив це! Тільки б не було запізно.
* * *Першими попід стіною рвонули Сашко й Микола, які мали активувати антимагічний амулет біля кристала. Відразу за ними — Вороний і Грім, які кинулися до Баштового. Максим побіг праворуч,
